— Не треба, дорогий, — сказала вона. — Не треба. Будь ласка. Хочеш розбити мені серце?
Коли Каліша й Венді пішли, Тім запитав Люка, чи той не хоче зіграти в шахи. Хлопець похитав головою:
— Думаю, піду на задній двір і трохи посиджу під тим великим деревом. У мене всередині зовсім порожньо. Ніколи ще так не почувався.
Тім кивнув:
— Воно ще наповниться. Повір мені.
— Думаю, мусить. Тіме, як думаєте, чи комусь із них доведеться скористатися тими ключами?
— Ні.
Ключі відмикають сейф у банку в Чарльстоні. Усередині лежить те, що Люкові передала Морін Альворсон. Якщо щось станеться з дітьми, які вже покинули ферму Катоба, або з Люком, або з Венді, або з Тімом, — хтось із них поїде в Чарльстон і відчинить сейф. Може, й усі приїдуть, якщо зв’язок, закладений в Інституті, лишиться.
— А хтось повірить у те, що на тій флешці?
— Енні — так точно, — усміхаючись відповів Тім. — Вона вірить у привидів, НЛО, замісників і ще купу чортзна-чого.
Люк не всміхнувся у відповідь.
— Так, але вона трохи… ну, знаєте, ку-ку. Хоча тепер їй краще, коли вона часто відвідує містера Дентона.
Тім підняв брови:
— Барабанщика? Ти хочеш сказати, що в них стосунки?
— Думаю, так, якщо це так називається.
— Ти це у неї в голові прочитав?
Люк легенько всміхнувся.
— Ні. Я тепер знову лише рухаю тацями для піци й гортаю сторінки книжок. Вона сама розповіла. — Люк замислився. — І думаю, це нічого, що я розповів вам. Вона ж не сказала мені, що це таємниця чи щось таке.
— Чорти б мене вхопили. А що стосується флешки… ти ж знаєш: якщо потягнути за одну нитку, можна розпороти цілий светр? Думаю, флешка може мати такий же ефект. Там на ній діти, яких упізнають. І їх багато. Почнеться розслідування, і будь-які надії на те, що організація шепелявого перезапустить свою програму, полетять у трубу.
— Та я й не думаю, що їм удасться. Він, може, так і мислить, але це радше примітивне мислення. Світ вельми змінився з п’ятдесятих років. Слухайте, я зараз… — Він неясно вказав у бік будинку й саду.
— Звісно, йди.
Люк пішов, а радше побрів, опустивши голову.
Тім майже відпустив його, але передумав. Він наздогнав Люка й схопив його за плече. Коли хлопець обернувся, Тім обійняв його. Він обіймав Нікі — бляха, та він усіх їх обіймав, іноді після того, як вони прокидалися від кошмарів, — але цей означав більше. Цей означав цілий світ, принаймні для Тіма. Він хотів сказати Люкові, що він сміливий, мабуть, найсміливіший хлопець поза сторінками хлопчачих пригодницьких книг. Хотів сказати йому, що він сильний і достойний і батьки б ним пишалися. Хотів сказати, що любить його. Але слів не було, та й, мабуть, не було в них потреби. Як і в телепатії.
Іноді обійми — це вже телепатія.
Позаду, між порогом і городом, ріс великий старий болотний дуб. Люк Елліс — колись із Міннеаполіса, штат Міннесота, колись улюблений син Герберта й Айлін Еллісів, колись друг Морін Альворсон, Каліші Бенсон, Ніка Вілгольма і Джорджа Айлса — сів під ним. Він поклав руки на коліна й подивився в бік місцевості, яку поліцейська Венді називає «пагорби-атракціони».
«А ще колись я був другом Ейвері», — подумав він. Насправді їх звідти визволив Ейвері. «Якщо і є серед нас герой, то це не я. Це Ейвестер».
Люк дістав зім’яту пачку цигарок з кишені й витягнув один шматочок. Він згадав, як уперше побачив Калішу, як вона сиділа на підлозі з такою штучкою в роті. «Хочеш? — запитала вона його тоді. — Може, від цукру тобі в голові проясниться. Мені завжди допомагає».
— Що думаєш, Ейвестере? Проясниться від цього мені в голові?
Люк захрумтів цукеркою. Прояснилося, хоча він і не уявляв чому. Цьому точно немає ніякого наукового пояснення. Він зазирнув у пачку й побачив ще два-три шматочки. Міг з’їсти їх зараз, але вирішив, що краще не квапитися.
Краще залишити на потім.
23 вересня 2018 року
Від автора
Кілька слів, якщо дозволиш, Постійний Читачу, про Расса Дорра.
Я познайомився з ним сорок — та ні, більше — років тому в Бриджтоні, штат Мейн, де він був єдиним помічником лікаря в медичному центрі на трьох лікарів. Він допомагав більшості моєї сім’ї навіть з найдрібнішими болячками, з усім, від шлункового грипу до вушної інфекції в дітей. Його стандартним дотепом про лікування застуди був такий: пити чисті рідини — «лише джин і горілку». Він запитав мене, чим я заробляю на життя, а я відповів, що пишу романи та оповідання, здебільшого страшні, про надприродні явища, вампірів й інших різносортних монстрів.