Англомовна наука ще не бралася за загальне вивчення української літератури пострадянської доби, та й ця книга не прагне запропонувати такий аналіз. Натомість я зосереджуся на різних підходах, якими вирізняються декілька відомих сучасних українських письменників, намагаючись з’ясувати, як вони у своїй творчості трактують деякі спільні теми — прагнення, що спонукає їх вивчати ключові питання, які мають широкий культурний резонанс. Це дослідження включає в себе аналіз побудови тотожності українського героя-інтелектуала пострадянської доби у прозі, створеній між 1990 і 2001 pp., у час, який більш-менш відповідає першому десятиліттю існування незалежної України. У тогочасній Україні відбувалися знаменні соціально-політичні зміни, тому більша частина прози, написаної новітнім поколінням письменників країни у цей період, включає в себе багатий матеріал, який ілюструє різні підходи до складного завдання характеристики інтелектуала.
Появу терміну «інтелектуал» часто-густо пов’язують з Жоржем Клемансо: так той називав людей, які боронили Альфреда Дрейфуса від консервативної влади під час відомої справи Дрейфуса у Франції на зламі XIX і XX століть[1]. Відколи термін увійшов у вжиток, багато хто на свій лад намагався визначити, хто ж такий той «інтелектуал». До них зараховують, зокрема, науковців, письменників, мислителів, малярів, тих, «хто живе здебільшого розумом»[2], тих, хто «в тому числі живе ідеями»[3], «невелику групу висококваліфікованих творчих (часто самобутніх) осіб»[4], і «всіх тих, хто у своїй діяльності по суті не женеться за практичною метою, всі ті, хто шукає втіху в занятті якимось мистецтвом чи наукою або ж у метафізичних розмислах»[5].
Сучасні дискусії про інтелектуалів та їхню роль зосередилися на їхніх стосунках із суспільством і з урядом або іншими органами влади. Чи має інтелектуал перейматися суспільством, чи йому випадає триматись осторонь? Чи мусить інтелектуал бути політично заанґажованим, або ж він повинен ставитися до політики байдуже? Чи має інтелектуал коритися чинній владі, чи навпаки йому слід приймати її в штики? Вчені запропонували кілька прототипів інтелектуала, кожному з яких притаманні своє поєднання вищезазначених елементів «включення/виключення» і різні ступені «анґажованості/усунення». «Філософ-король», «месіянський богеміст», «придворний блазень» і виважений «Робін Гуд» — це чотири такі моделі, які дозволяють проілюструвати різні підходи до опису цих відносин.
У своїй фундаментальній праці «Зрада інтелектуалів» Жюльєн Бенда заявляє, що інтелектуали мають підноситися над матеріальним світом і масами (не іґноруючи їх). Ці «філософи-королі» правлять за ексклюзивну групу, на якій лежить моральне зобов’язання використовувати свої таланти в служінні істині. Пишучи у 20-і роки минулого століття, Бенда відчував, що європейський інтелектуал відмовився від інтелектуальної діяльності і, перетворившись на знаряддя в руках політики, дедалі зміщанюється і западається в націоналізм. Альберт Саломон простежує розвиток інтелектуала від епохи Відродження до Великої французької революції, подаючи образ людини, яка володіє істиною, проте тримається віддалік од суспільства і його норм[6]. На думку Саломона, після революції інтелектуал стає «месіянським богемістом» — членом еліти революційного світу, який по-своєму уявляє поступ і лад. Ральф Дарендорф розглядає інтелектуала як «придворного блазня», якому положення поза соціальними ранґами дозволяє вільно критикувати владу і кидати їй в лице голу правду; такі інтелектуали зобов’язані тримати в напрузі владоможців і піддавати сумніву усе очевидне[7]. Едвард Саїд вважає, що інтелектуал-вигнанець, чи інтелектуал-марґінал, здатен краще протестувати проти суспільного статус-кво. Його інтелектуал — це «індивід, наділений здатністю подавати, втілювати, висловлювати повідомлення, позицію, світогляд або думку людям, а також від імені них»[8]. Утім, інтелектуал Саїда — це не просто романтичний «Робін Гуд», а людина, яка виважено вивчає приховані причини та у суперечці перемагає свого опонента.
Інші підходи до ролі і позиції інтелектуала щодо суспільства і держави подекуди відрізняються від цих уявлень, а місцями збігаються. Ахмад Садрі пише, що «інтелектуали за своєю природою становлять чужу й відрубну касту»[9]. Карл Мангейм вважає, що оскільки інтелектуали не прив’язані до якого-небудь конкретного соціального класу, то вони насолоджуються свободою, відбігаючи будь-яких накинутих їм політичних поглядів[10]. Інтелектуал Жана-Франсуа Ліотара живе в постмодерністському часі, в якому інтелектуала і його опозиційну функцію заступають мистецтво і митці з не-універсальними, локальними цілями[11].
1
J. P. Nettle, ‘Ideas, Intellectuals and Dissent’,
2
Ray Nichols,
3
Bruce Robbins, Introduction to
4
Ahmad Sadri, Max Weber’s Sociology of Intellectuals (Oxford and New York: Oxford University Press, 1992), 69.
5
Julien Benda,
6
Див.: Albert Salomon, ‘The Messianic Bohemians’ in
7
Ralf Dahrendorf, ‘The Intellectual and Society: The Social Function of the “Fool” in the Twentieth Century,’ in On Intellectuals, ed. Philip Reifif (Garden City, NY: Doubleday, 1969), 51—2.
8
Edward W. Said, Representations of the Intellectuaclass="underline" The Reith Lectures (New York: Vintage Books, 1994), 11.
10
Karl Mannheim, Ideology and Utopia: An Introduction to the Sociology of Knowledge, trans. Louis Wirth and Edward Shils (London: Routledge and Kegan Paul Ltd, 1936), 143.
11
Jean-François Lyotard, ‘Tombeau de l’intellectuel,’ in