Один із літніх підходить до Інтеліґента тою особливою, розвихленою ходою що вважалася в ті часи за «шикарну». Звисока поздоровкався з Інтеліґентом, про щось запитує. Інтеліґент послужливо з готовністю витяг із кишені якийсь пакуночок у газетному папері. Літній розгорнув пакуночок, вийняв цигарку, пропонує палити Інтеліґентові. Той відмовляється соромливо. Літній настоює.
Інтеліґент запалює цигарку. Затягнувся кілька разів. Закашлявся. Вбиральня закрутилася… Коротка, героїчна боротьба із млосністю… Не витримав, шпурнув недокурок, кинувся геть…
Літній задоволений.
Дружба… Славнозвісний поет (не згадую який), колись тобі дав імення «посланниці небес»… Коли й не дав, то це справді не шкодить… Бо хіба не прекрасне по правді, – дружнє єднання двох людських душ, що ґрунтується на взаємному розумінні, на співчутті, на обопільному поваженні й на взаємному обміні цінностями? Особливо прекрасне, коли один з друзів, збагачений досвідом більше від другого, віддає йому цей досвід так вільно й щиро. В самому акті віддання для шляхетної душі криється задоволення, що перебільшує всі останні форми компенсації… Так і тут: старший друг більш задоволений своїм дружнім вчинком, ніж тими цигарками, що їх приніс йому мій герой, що його батько, треба гадати, є аматор доброго тютюну…
А блювота – ну, що ж! – коріння навчання гірке… Зате плоди, плоди першої дружби мого героя будуть вельми солодкі… Наприкінці цієї частини ви, безперечно, пересвідчитесь в солодощах цих плодів…
«Без обіду»
Гімназисти юрбою висипають з дверей гімназії…
В порожній клясі десятків з півтора «безобідників». Сидять на партах, блукають по клясі, дивляться в вікна. Менші – з азартом грають у пера.
Літній ліниво підводиться, кличе Інтеліґента, обидва виходять.
В порожній убиральні товариші посідали на вікні, закурюють… Інтеліґент вже не давиться й не кашляє.
Освіта триває ще далі
Літній має настрій доброзичливий. Із специфічною посмішкою починає розпитувати Інтеліґента… Інтеліґент ніяковіє, мовчить, соромиться. Літній задоволений.
Можливість щось дати другові – дійсна радість для шляхетного серця. Про це я вже говорив…
Літній витягає з кишені пакетик із фотографіями… Вибрав одну з них і простягнув Інтеліґентові…
На обличчі Інтеліґента – соромливість і гостра, нездорова зацікавленість. Язик облизує раптом посохлі губи.
Тайна існування, тайна життя, що ледве почувалася за глухою завісою соромливого незнання, – відкривається… Урочистий момент! Я замовкаю…
Інтеліґент жадібно, з напруженою увагою, метушливо поспішаючи й соромлячись, передивляється фотографія за фотографією… Екран темнішає…
Я мовчу…
Перші плоди освіти
Кляса. Учитель сходить на катедру, сідає. Раптом схоплюється, обома руками хапається за сідалище…
На стільці – кнопки, шпильками догори…
Вибух люті. Вчитель гураґаном вилітає з кляси.
Пригнічені обличчя гімназистів…
Урочиста поява начальства. Коротка, рішуча деклярація:
«Коли прізвище негідника не стане мені сьогодні ж відоме, всьому клясові – три за поведінку»…
На «перемінці». Біля дверей директорського кабінету мнеться Інтеліґент. Трохи вагається, обережно оглядається, врешті стиха стукає й заходить.
Якийсь гімназист помітив, зробив ґримасу зрозуміння, кинувся бігти.
Інтеліґент смиренно стоїть перед директорським столом. Розповідає. Директор вислухав, по-батьківському погладив по голівці й відпустив з миром.
Гімназист, що помітив Інтеліґента, захлинаючись, в обуренні розповідає товаришам про те, що бачив. Обурення загальне. Швидко ухвалюється якесь рішення…
Герой мій, звичайно, правий… Кнопки поклав не він. Він для цього надто обережний… І хіба справедливо всім страждати за гріхи одного? – Та навіть коли жадного інтересу немає до всіх, хіба справедливо, щоб мій герой страждав за злочин когось із товаришів? – Відповідь ясна, я гадаю… І потім начальство для того ж і поставлено над нами, щоб укоріняти справедливість. А для цього воно мусить усе знати.
В роздягалці. Гімназисти розходяться. Один із них гукнув Інтеліґента. В той момент, коли Інтеліґент повернувся другий гімназист ззаду накидає Інтеліґентові на голову шинелю й стягує рукава на спині. Раптом накидається ціла юрба одноклясників – і починається розправа.
По чийомусь знакові всі в одну мить розсипаються… З’являється «педель». Інтеліґент тяжко підводиться з долу, звільняється від шинелі. Він похитується, але силкується мати бадьорий і байдужий вигляд. Педель підозріло оглядається навкруги, але на всіх обличчях абсолютна невинність.