Два молодих студенти й давно неголений тип («доне муа кельк шоз, як інтеліґентній людині»). Дві дівиці. Всі п’яні. На столі – чайник великий, на ньому – чайник маленький. Перед усіма – склянки. На тарілках недогризки ковбаси, солоних огірків, недокурки, попіл.
Два юнаки. Один – вигляду поетичного, другий – художньо-малярського. Один п’яний меланхолічно, другий – розм’як і розніжений. Розніжений наливає з чайника в склянку меланхолічного до половини світлої рідини. Чаркуються і п’ють. Один п’є з одчаєм, а другий – зворушливо.
Чотири вакантних дівиці від 18 до 40 років. Так само – чайники, так само – склянки, так само – п’яні.
Подобається? – Не кажіть «ні»! – Коли ви культурні, коли ви інтеліґент, коли ви родилися в 19 столітті, коли ваше життя змолоду було подібним до життя мого героя – не кажіть «ні». – І не стидайтесь сказати «так». Я вас зрозумію й виправдаю. Те, що я сказав вище відносно свині – це просто літературний прийом, властива мені слабість похизувати «кріпким слівцем». – Інтеліґентні індивідууми давно придумали багацько красивіше визначення для тих із них, що люблять оці чайні й ін. – «богема»! – Звучно, поетично й пахтить Парижем, Монмартром, жерцями мистецтва й іншим таким. Я персонально – з презирством ставлюся до всіх, в кому немає духу богемности. Без нього бо живуть – міщани, філістери, німці з «залізними сідалищами», педанти, зубрили, акуратні службовці, домашні хазяйки, старі рахівники, дрібні крамарі та власники ощадних книжок. – А все вільне, все молоде, з бурхливою кров’ю, все, що не може вміститися в узеньких рамках ощадної розщотливости, всі, в кого емоції могутні й темперамент яскравий, всі хто заслуговує на високе ймення Людини, – мусять час від часу валятися у власній блювотині… Це ж бо прекрасно, поетично, пахтить Парижем, Монмартром…
Не подобається? – Мені теж…
Інтеліґент повертається до красивого з веселим здивуванням. Красивий, задоволений вражінням і з самоповаженням досвідченого мужчини, стримано посміхається.
Ви пам’ятаєте першого друга мого героя? – Мойому герою, очевидно, везе. «Прекрасна посланниця небес», як сказав колись якийсь то поет в якомусь вірші, – знову посилає мойому героєві нового друга, збагаченого дорогоцінним досвідом… «Наука скорочує нам досвіди швидкотекучого життя», а досвіди – скорочують життя…
Половий з бруднішою серветкою на руці подає замовлене. Вишукано витирає склянки серветкою. Красивий студент наливає. Всі троє чаркуються, п’ють.
Красивий п’є з виглядом звичним.
М’який, як віск, студент п’є непомітно, як воду. Випив і насів на закуску.
Інтеліґент закашлявсь, відставив склянку. Красивий протестує. Інтеліґент, давлячись, з труднощами й огидою, але силкуючись посміхатися – допив склянку. Довго кашляє й безглуздо моргає безтямними очима. Одразу спітнів. По вказівці красивого починає закушувати.
І ще раз скажу – коріння навчання гірке… І солодощі плодів його ви побачите самі в найближчий час…
Щось стороннє звернуло на себе увагу Інтеліґента. Відірвавшися від закуски, він дивиться в бік з певною тривогою. Красивий дивиться з посмішкою. М’який, як віск, глянув і зараз же знову повернувся до закуски…
За сусіднім столом бійка. Хлопчик-студент в новесенькому мундирчикові, заллятому чимсь масним, з розкуйовдженою зачіскою, цілком п’яний, плачучи крупними сльозами, що котяться по його ще ніжних, майже дівочих щоках, – одною рукою вчепився в волосся дівиці рядом і б’є її головою об стіл, обличчям у тарілку з недогризками солоних огірків, недокурками й попелом… Другою рукою б’є себе в груди.
Дівиця з другого боку регоче на всю пельку… Від реготу по її далеко не дівочих щоках теж котяться сльози…
Фізіономії поета і художника: одна – похмура і з надривом, друга – зворушена і співчуваюча…
Режисер з майстерністю, що доводить його талановитість, показав нам так саму подію, як і три типи вражінь, що створено цією подією. Я не знаю, хто ви, мій читачу – поет, художник чи дівиця з другого боку. Тому необережно мені виказувати своє вражіння. Врешті, це було б навіть неделікатним нав’язуваням… Дозвольте розказати вам одну веселу єврейську анекдоту…
Одного разу до рабина прийшов з позовом на сусіда Шмуля бідний єврей на ймення Хаїм. Як вимагає пристойність – приніс курку. «Мудрий ребе, – сказав Хаїм, – скажи мені, хто прав, хто винуватий?» Після цього він розповів детально справу, що зводилась до самовільного відвідування його двору й городу маленькими дітьми й великими козами сусіда Шмуля. Мудрий ребе подумав і сказав: «Ти Хаїм, правий, а винуватий – Шмуль». Сказавши так, він одержав курку від вдячного Хаїма. На другий день до мудрого ребе прийшов бідний єврей на ймення Шмуль з позовом на сусіда свого Хаїма. «Мудрий ребе, – сказав Шмуль, – скажи мені, хто правий, а хто винен?» Тримаючи курку під пахвою, Шмуль виклав справу, що зводилась до того, що сусіда його – Хаїм побив його, Шмулеву, козу і перекинув через тин його маленького синочка, що він же ще дитина й тому не розуміє, що можна, а що ні. Мудрий ребе подумав і сказав: «Ти, Шмулю, правий, а Хаїм ні». Сказавши так, він одержав курку від вдячного Шмуля.