… В цей момент із сусідньої кімнати вийшла дружина ребе на ймення Сара. Трапилось так, що вона чула обидва вироки. І щиро поважаючи вченість і мудрість ребе, вона була остільки все ж таки здивована, що сміливо спитала: «Як можна, щоб у тій самій справі був правий Шмуль, а винуватий Хаїм, і правий Хаїм, а винуватий Шмуль? Аджеж цього не може бути»… Тоді мудрий ребе подумав ще раз і сказав: «Знаєш що, Саро, – ти теж права»… Після чого передав дружині своїй Сарі другу курку…
Повернімось до чайної…
Красивий студент сміється й плеще руками.
Інтеліґент трошки розгублений, обводить очима кімнату. Бійка звертає на себе досить мало уваги. Навкруги – п’ють, кричать, цілуються, стискають дівчат, що верещать несамовито, лаються, розмахують руками, співають, регочуться або віддаються одчаю…
Мій герой ще молодий. Йому ще далеко до мудрости мудрого ребе – справжнього релятивіста. – Між іншим, один дуже принциповий товариш, з яким мені довелося балакати про оце найвище досягнення сучасної цивілізованої й культурної філософії, поставився до зразка закінченого релятивіста – до мудрого ребе – досить неввічливо, що, можливо, з’ясовується його (товариша) молодістю, якій властива відсутність поваги до старших. (До речі, кому ж, власне кажучи, властива оця повага? Невже ж тільки самим старшим? – Але кого ж їм поважати?.. Трудні все це питання). – А відносно релятивізму мій принциповий, але молодий товариш висловився не краще, назвавши його і «індиферентизмом», і «квієтизмом», і іншими термінами, шо визначають всякі соціяльно негідні речі…
Знаєте що, мій читачу? – Він теж правий.
В очах Інтеліґента чайна трошки подвоюється і злегка здригує.
Половий з бруднішою серветкою на руці приносить нову порцію чаю. Студенти знову п’ють. Інтеліґенту випити вдруге вже трошки легше. Красивий випив красиво, а м’який, як віск, випив, як воду, і насів на закуску…
Красивий продовжує програму вечора. Підмигнув Інтеліґенту й показав на стіл вакантних дівиць…
Ще одна проблема. Чому всякий раз, коли культурний індивідуум отруює себе алькоголем, його негайно всією істотою тягне до женщини? Чому вино, жінка й пісня – три гіпостасі людської веселости й радости?.. Алькоголь! Тобі співали гімни жерці Діоніса. Тебе прославляли у всенародних святах в божественній Греції. Про тебе читають лекції сучасні лікарі, демонструючи діяпозитиви розпухлих нирок і перероджених сердець. Про тебе сказав Бернард Шов: «Що ж робити, коли в наші прокляті часи не можна бути одночасно тверезим і щасливим?» Радість і щастя, що ти даєш, справедливо потребують оплати (нирок і серця). Але ж хіба ти завжди даєш радість і щастя? Хіба інколи ти не буваєш шахраєм?..
Женщина!.. Тут я вже нічого не можу сказати… Про женщину було сказано більше, ніж про що б то не було в світі. Але з того часу, коли Монтеск’є заявив, що «все, що сказано, говориться й буде говоритися за женщину – все справедливо», – мені здається, треба б було припинити ці балачки… Мовчати про женщину – теж справедливо… Це – не релятивізм… В нашім проклятім світі – чи можна бути щасливим, кохаючи? Чи можна бути щасливим, не кохаючи? Чи можна бути щасливим взагалі? Можна! Звичайно, можна… Як? – коли небудь я вам розкажу, як. А зараз іде сеанс – і ніколи. Коротко: слухайтесь Христа – будьте, як діти, слухайтесь мене – будьте дорослими. Ми обидва праві…
Пісня… Перший наслідок усвідомлення нашим предком великої ритмічности світу. Безглуздими звуками, риканням і ревом вітав волосатий пітекантропос еректус схід сонця. Нині, через півтораста тисяч років, злетівши на велетенську культурну височінь, цивілізований, культурний індивідуум так само часто вітає безглуздими звуками, риканням і ревом схід сонця, – виходячи на світанку з якоїсь Петровської чайної… Вино, жінка, пісня… Вино вже було. Жінка на черзі. Пісень не буде. Ми – в кіні…