Інтеліґент конче п’яний. Ледве сидить за підтримкою сусідки, безглуздо дивиться кудись під стіл… Красивий стукає до полового…
Чайна, димна, чадна, парна, з миготінням електричних лямп, в авреолях людських випарів, наповнена безладним галасом, вигуками, безглуздим ревом, гикавкою, поцілунками, лайкою, звуками блювоти, верещанням повій, яких мнуть або б’ють, – чайна, що в ній поет і художник незв’язно проголошують радощі святого мистецтва, хлопчик-студент стоїть навколішки перед побитою ним дівицею і називає її Сонею Мармелядовою, давно не голений тип і дівиці, що лишилися вакантними, братерськи сплять за одним уже столом, де звідкись, із димного закутка, хтось дико реве про вільне кохання, чийсь жіночий хрипкий голос вимагає гроші наперед, – чайна, що в ній тверезі, порівнюючи, лише полові, що вже витаскали геть з приміщення визначений статистикою певний відсоток відвідувачів, – чайна ще живе своїм життям, останніми годинами перед сходом сонця… Вона – як квітка, що зветься «нічною красунею» – живе лише вночі. Сонячне світло для неї небезпечне. А коли сонце сяде – вона знову житиме… Так було, так є, і так буде ще досить довго…
На виході з чайної красивий відбирає гаманця в Інтеліґента, розплачується з його дівицею й садовить їх на візника. Сам з другою пішли в другий бік… Екран темнішає…
Ви вже знаєте, в яких випадках режисер вживає затемнення… Це знають навіть юні дівчата, що одна з них, бувши незнайома з технікою кіна і щиро вважаючи, що на плівці знято все, а затемнення робить механік кінотеатру під час демонстрації, – не раз лишалася на другий сеанс у марній надії на те, що механік забуде зробити затемнення…
Але це затемнення – дійсно особливе… Можливо, в перший раз ми можемо пожалкувати, що режисер, покірний вимогам художности й цензури, його зробив… Те, що зараз мусить пережити мій герой, трапляється лише один раз у житті…
Ранок
В кімнаті у дівиці. Залізне ліжко. Столик, накритий в’язаною серветкою. На ньому гасова лямпочка з бляшаним рефлектором, шпильки й підв’язки дівиці. Решта одягу валяється на розхитаному стільці осторонь. На брудних стінах листівки з картинками, найрізноріднішого змісту, мішма з фотографіями кавалерів. Кавалери, навпаки, дуже одноманітні. В кутку за ліжком – стілець з мискою, залізний кухоль і відро, що їх очевидне призначення – це обслуговування гігієнічних вимог самої дівиці та її культурних гостей…
Інтеліґент сидить на краю ліжка й одягається. Дівиця лежить під ковдрою, палить.
Ви бачите по його обличчю, що йому млосно – і з похмілля, і, може бути, ще від чогось…
Інтеліґент хапається й метушиться. Старанно не дивиться на партнерку. Дівиця вважає за свій обов’язок бути ніжною… Інтеліґент із делікатности пробує відповісти тим самим. Героїчно повертається до неї – нахилився…
Знову – на ввесь екран – фізіономія…
Женщина – Перша женщина!!! Одутле обличчя ще більш одутло – від горілки, сну й кохання… Пудру, фарбу, помаду – стерто неправильними плямами жагучими поцілунками мого героя… В’ялі, мляво-м’які й вогкі, як у трупа, що вже розкладається, – її вуста, що він їх ще сьогодні так гаряче цілував, – ці вуста – усміхаються… Ця посмішка… ароматна…
Інтеліґент відхитнувся і заховав обличчя в долоні…
Режисер – явно дуже делікатна людина. Він не показує нам того, що мусів був побачити мій герой зараз. Зараз він не знаходиться під синтетичним впливом божественного алькоголю…
Вона!.. Кохана!.. Єдина в світі!..
Дівиця образилася…
Бо й дівиця – женщина. До того ж вона не настільки була п’яна напередодні, щоб не пам’ятати душевних виявів мого героя…
Дівиця говорить Інтеліґенту щось дуже вразливе. Інтеліґент скочив з таким виглядом, ніби ось зараз кинеться на неї. Підняв кулаки… і зараз же примушений поспішно опустити руки, бо незастебнуті штани посунули донизу. Інтеліґент одразу видихся. Стурбований, слабкий. Заметушився розпачливо, одягся абияк і втік…
Дівиця лежить і палить. На обличчі – байдуже презирство…
Інтеліґент потайки, оглядаючися, виходить на вулицю з брами поганенького дерев’яного будинку. На обличчі страждання. Вийшов на тротуар, зупинився, думає. Випрямлює похилену спину. Рішуче жестикулює правою рукою, наче диктує сам собі:
А все ж таки важно, що я врешті став мужчиною!
Із робленою бадьорістю Інтеліґент пішов вулицею…
Створилося! – Ви пам’ятаєте той момент, коли мій герой, скінчивши гімназію, відчував у своїй душі якийсь чарівний букет з усіх радощів та надій життя?.. Ви бачили, як він вірив у життя? Ви пам’ятаєте «блимливу таємницю жіночих очей»?.. Ви можете зараз пересвідчитися, що життя чесне, що життя завжди виправдує віру в нього… Блимлива таємниця жіночих очей – відкрилася моєму герою… Таємниць більше нема!..