Як ви думаєте, мій дорогий читачу, що треба вважати за «моральне»: чи те, що трапляється в сімдесяти й більше випадках із сотні, чи те, що трапляється разів із п’ять?.. Здоровий сенс стверджує протиприродність другого випадку. Ці цифри взято із статистичних даних. В число перших випадків – ввійшов цієї ночі і мій герой. А в інших випадках «блимливу таємницю» відкриває та сама, що в її очах ця таємниця блимає… Себто випадок з моїм героєм – нормальний. А все нормальне – прекрасне… Хай живе!.. Одверто кажучи, я дуже боюся цензури, що безперечно зможе мене запідозріти в протиприродних ухилах з усіма наслідками, що з цього випливають. Аби не цей спасенний страх, я б ризикнув порушити остільки властивий мені логічний хід мислення і замість «хай живе», крикнув би: «долой!» Нікому не кажіть тільки про це признання, боронь Боже! – Більшість – нормальна. Все нормальне – прекрасне. Я – абсолютно нормальний. Ви – теж… Не видавайте мене, і я не скажу вашим дружинам, нареченим, коханкам, вашим коханим женщинам і дівчатам, нічого не скажу про статистику… Аджеж, коли вас питають ваші кохані, чи траплялося вам бувати у повій, – ви, звичайно, говорите гордовите «ні»… так, звичайно, бувають власне всі, всі ваші приятелі й товариші, але, річ ясна – не ви. Так само й щодо наслідків таких відвідувань: – так, звичайно, майже всі з цими наслідками знайомі. Але, річ ясна – не ви. Бо ви, мій читачу, ви – завжди виняток… Будьте ним. Я нічого не скажу вашим коханим… Я не люблю, коли мені не вірять…
І ще раз плоди освіти
Інтеліґент тихо виходить з дверей великого будинку. Вигляд цілком розчавленої людини…
З боку дверей емалева, біла з чорним, з чіткими літерами таблиця: «Венерологічний кабінет д-ра І. Каца»… Інтеліґент стоїть біля таблички й тупо дивиться вперед…
Та сама статистика стверджує безперечно, що серед вас, мужчини-читачі, коли ви мешканці міста, більша половина знайома з особистого досвіду з переживаннями мого героя… Ви – нормальні…
Думки, що ледве ворушаться і вихорем мчать в мозкові мого героя, також природні й зрозумілі: він стріляється, потім лежить у труні, дуже красивій – сам теж дуже красивий… старенький попик розчуленого вигляду, розчулено править панахиду. Зворушливо пахтить ладан, що легкими, блакитними хмарками піднімається з кадила, яке так стримано й знаменно побрязкує при кожнім змахові. Заплакані старі – папа й мама, заплакане обличчя її… Раптом, як голова, відрубана сокирою, думка вмирає в корчах страждання…
Інтеліґент із відчаєм хитнув головою і швидко, похилившися, пішов вулицею…
У своїй кімнаті Інтеліґент, лежачи на ліжку, заховавши обличчя в подушку, плаче… Екран темнішає…
Проходять дні, тижні, місяці… «Час – найкращий лікар». Доктор Кац – теж не поганий доктор…
«На помилках ми вчимося». Мій герой, від природи мавши ухил до обережности, також навчився простої мудрости: попереджувати легше, ніж лікувати… Дні, тижні й місяці пройшли одноманітно. Вдень – сон на лекціях, вночі, коли є гроші, – безсоння в якійсь Петровській чайній. Перед іспитами – зубрячка, – це ви ще побачите… А дівчина?.. Аджеж вона була коханою на все життя!
Були чутки, що красивий студент виявив себе менш делікатним, ніж мій герой (не таким йолопом, як казав сам красивий), і тому не стидався зустрічатися з нею безпосередньо після тої ночі, що ви її спостерігали. Правда, він теж не був у належній мірі обережний, і йому теж довелося побувати не раз у дверях з емалевою таблицею, але він був розумний і, як тонкий стратег, з’ясував дівчині, чому саме мій герой так раптом зник… Він не брехав. Він тільки не сказав їй, чого він сам заходив у ці двері… Тому швидко йому вдалося заняти в її ображеному серці те місце, що було приготоване там для мого героя. Красивий студент не був йолопом… Далі мені не хочеться розказувати. Все це, врешті, не має прямого відношення до картини. Та й дівчини вже, здається, немає…
Зараз режисер покаже вам мого героя в той момент, коли він – напередодні закінчення років навчання.
Інтеліґент гризе граніт науки
Інтеліґенту років 23. Вусики. Інтеліґент сидить біля столу в своїй кімнаті й скажено зубрить. На столі лямпа й самовар…
Інтеліґент потягнувся, потер сонні очі, що злипаються мимохіть, глянув на годинника й похитав головою. Помацав самовар – цілком холодний. Наливає собі чаю з одного чайника, – чай міцний, чорний, як кава… П’є. Знову зубрить.