Взводний стукнув ногою і заохочуюче кричить «ура». Фізіономія Інтеліґента мляво-покірливо роззявляє рота:
«Ура».
Взводний енерґійно жестикулює. Його рот енерґійно балакає.
Екран ґарантує мовчання… Не турбуйтеся, мої читачки.
Фізіономія Інтеліґента роззявляє рота трохи ширше.
Інтеліґент підбіг до опудала. Пропустив темп, не встиг встромити багнета, випустив ґвинтівку й сам ледве не впав на опудало. Взводний докірливо, сердито, досадливо лається, інтеліґент соромливо підняв ґвинтівку, поплентався назад…
Це тільки опудало, дорогий читачу. Це тільки навчання. Зараз воно закінчиться. Солдати, просякнені освідомленням того, що вони зробили новий крок у мистецтві та вмінні обороняти дорогу отчизну, освідомленням обов’язку перед Царем і Богом (товариші складачі, прошу залишити великі літери, – Прим. автора), солдати, що їх так недавно показував нам режисер у момент мобілізації, звичайно, бадьорі й веселі… Для них невідомими бардами навіть створено спеціяльних пісень. Наприклад:
«Взвейтесь, соколы, орлами».
Я неспроста саме оцю пісню включив до свого роману й тим, можливо, обезсмертив її. Дуже хороша пісня, розумна – «Взвейтесь, соколы… орлами!»…
Велика річ – гасло!.. Ну, годі… Я ніяк не можу забути про те, що оце гасло було великим цілих три роки. І я бризкаю отруйною слиною… Я попросив у вас вже вибачення: аджеж я сам «взвивався орлом»… І з того часу пройшло тільки десять років…
Фільм іде своїм шляхом.
«Взвейтесь, соколы, орлами»…
Взвод у строю повертається в казарми. Співають, але не дуже ревно.
Істина поволі входить у людські душі. Істина про необхідність взвитися орлами проходила цілих три роки. А на цей час пройшла в свідомість, цілком інша істина… Здається є якась то різниця між «душею» і «свідомістю». В результаті, як відомо, получилася форменна єрунда. З нею мені доведеться скоро стикнутися, і це дуже трудна історія…
Попереду взводу взводний іде задом наперед, розмахуючи руками, рахуючи ногу. Раптом зупинився, ввесь перетворився у німий докір…
Орел!
Інтеліґент іде й співає. Закрив рота… На обличчі вираз наляканий і винуватий…
Шерег ніг на ходу. Одна пара старанно йде «не в ногу»… Екран темнішає.
Це вже просто наслідок режисерської делікатности.
Казарма. В казармі зверх законного поверху койок надбудовано ще два поверхи нар. Вечір. Поганеньке освітлення – гасові лямпочки з бляшаними рефлекторами висять у проходах кроків на п’ятнадцять одна від одної. Невеличкими групами й поодинці сидять солдати…
Звичайніший вечір у казармі. Здається, я можу розпочати виконання своїх обов’язків… Але ж я не знаю, – ви, мій дорогий читачу, ви були в казармах «запасного батальйону»? Коли були – зрозумієте. Для цього згадайте хоч би перший обід: шматки твердого сіро-синюватого холодного м’яса на соснових трісочках, розкидані по насичених масним брудом нефарбованих дошках столу. Згадайте запах аміяку зі сусідньої вбиральні… Це – вже дещо… А коли не були, я відмовляюся з’ясовувати… Слова з трудом передають видимі образи, але як передати вражіння абсолютного й образливого загублення своєї персональности? Як передати всі оті почуття, що бурхлять у серці «сокола, взвившегося орлом» для захисту «Ве-ры. Царя и Отечества» (т.т. складачі, обов’язково з великих літер)?.. Будучи бездарним літератором і надто щирим тлумачем кіна, я відмовляюся й від останньої ролі… хоч сцена така проста, така звичайна: звичайнісінький вечір у казармах після навчання.
Інтеліґент самотній сидить на нарах у дуже пригніченому настрої.
Взводний з трьома нашивками й ройовий з двома нашивками сидять недалеко. Подивилися на Інтеліґента, переглянулися, всміхнулися.
Взводний підійшов до Інтеліґента. Інтеліґент скочив, витягся, руки по швах. Взводний строго оглядів його, поправив пояс. Говорить з величною посмішкою:
Вольноопределяючимся з дозволу начальства можна ходити ночувати додому… до жінки…
Сказавши, взводний відповідно усміхається. Інтеліґентове обличчя також поспішно розпливається в усмішці. Взводний, конфіденціяльно нахилившися, більш знаками, ніж словами, дає зрозуміти Інтеліґенту необхідність принести чогось випити. Інтеліґент розводить руками з стурбовано-переляканим виразом. Взводний поплескав його по плечу, говорить щось на вухо…
На екрані з’являється пляшка з черепом і костями й написом: «Ядовитая жидкость для горения».