Інтеліґент зрозуміло й заспокоєно хитає головою.
Пам’ятаєте наш «сухий закон»?
Взводний з задоволеним виглядом сповіщає ройового про вдалі результати переговорів…
Інтеліґент вдома розказує дружині про всякі жахи життя в казармі. Жах відбивається на обличчі дружини на 150-200%.
Розповідь Інтеліґента
Інтеліґент з величезною ґвинтівкою наперевіс…
Інтеліґент біжить по полю в чоботях протиприродних розмірів…
Взводний, похожий на справжнього, але значно страшніший, – страшенно лається…
У дружини на обличчі жах…
Інтеліґент притискує руки до скронів, гаряче й благаюче говорить щось дружині.
Цілком зрозуміло – що. Він не може, він збожеволіє. Це – каторга. Це… пекло. Це… не знаю що… і, звичайно, дружина розуміє його. Як не зрозуміти?.. До речі – незручно даму називати ввесь час просто «дружиною», – у неї безперечно є якесь ім’я. Я імени її не знаю, але, користуючися з теорії можливостей, визначаю його як «Марія». Батька кличуть «Сава». Тому, без всяких теорій можливостей, по-батькові її буде «Савівна». Таким чином, – Марія Савівна співчуває, розуміє й жахається.
Дружина Інтеліґента висловлює повну готовність діяти. Заспокоює Інтеліґента, ніжно обіймає його… Екран темнішає…
Щасливий мужчина, втомлений, змучений тягарем життя та його несправедливостями, коли є у нього от такі теплі, ніжні, розуміючі обійми… До цього ще доведеться повернутися в останній частині.
Інтеліґент рапортує взводному про з’явлення. Відрапортувавши, конфіденціяльно передає йому пляшку. Взводний звисока, по-начальницькому подає йому руку. Інтеліґент з задоволенням її стискує…
Трошки незрозуміло, чому режисер не показав дальшої долі «ядовитой жидкости для горенія»… Якраз вона мені відома по досвіду. Ройовий дістав закуски (неписаний священний закон: твоя випивка, моя закуска) і пляшку журавлинного квасу. Іменно журавлинного, велика здатність пристосування до подій та оточення, що відзначає молоді й здорові нації, підсказала, що комбінація денатурованого спирту з журавлинним квасом найбільш задовольняє вишуканому смакові… В чайну склянку наливається половину «жидкости для горенія» і половину журавлинного квасу. Одержуємо каламутну, опалову, рожево-сизу рідину, невиразимого смаку й запаху. Цю рідину треба пити. Попробуйте не випити, коли ця склянка є знак «начальственного благорозположення»…
Марія Савівна вживає заходів
Дружина Інтеліґента з переконанням, гаряче, з жахом в очах, балакає з поважною дамою з «громади». Дама співчуває й обіцяє. Те саме з поважним цивільним… Те саме з генералом… Те саме з мощами. Мощі дрижать, але теж обіцяють…
Політграмота
В казармі вечером. Напівтемно, смутно… Група солдатів колом. У центрі – взводний читає лекцію…
«Хто є враг зовнішній?»
Друже мій, читачу, що досяг 21-річного віку раніш 1917 року й був визнаний «гідним» і про якого вчасно не поклопоталася Марія Савівна й що про нього не поклопоталися ніякі мощі й тому він пройшов глибокофілософську школу старої політграмоти, – ви, звичайно, пам’ятаєте це класичне запитання. Все філософське обґрунтовання буття «руського воїна» вкладалося в форми елементарно прості, ніби виковані з заліза двома-трьома ударами молота, форми спартансько-величні в своїй монументальності, форми, що в них відчувався дух Абсолюта… Один мій приятель, той самий релятивіст, що я про нього вже згадував, стверджує, що єдиний Абсолют світу – Глупство… Отже – форми ці були прості, суть ще простіша, – безперечно це була найпростіша в світі філософська система: за Віру, Царя й Отечество – життя… Цієї системи вважалося цілком досить, щоб, усвідомивши її, «руський воїн» ішов у вогонь, у бруд, у воду, в божевілля атак, щоб він задихався в отруйних газах, сліп, божеволів у гарматних боях, сидів без патронів у напівзруйнованих окопах, очікуючи спокійно, доки дійде до нього черга й німецька граната зробить кашу з м’язів, костей, мозку й нервів того, що було чоловіком його дружини, батьком його дітей… ради Віри, Царя і Отечества… Мій дорогий читачу, я ще раз відчуваю своє безсилля. Я не можу примусити вас побачити й відчути, коли ви тільки самі в свій час цього не бачили й не відчували, навіть таку, наприклад, просту й звичайну річ: кілька годин, проведених вами пораненим в атаці, позбавленим можливости рухатися, – обличчям до обличчя (до того, що було обличчям) якогось солдата, з якого тече зеленкувато-руда сукровиця, а щоки, рот і очі рухаються інколи від впливу газів, гноїння та праці хробаків… – Я не вмію розказати про ваші відчуття, я не зможу описати навіть запаху… Я чесно визнаю своє банкрутство… – А коли ви це пережили, то ви це пам’ятаєте…