Не думаю, щоб шановний Сава Єремійович знав усю глибінь того жаху, що його символізувала ця печатка. Його уявлення було спрощене, воно випливало просто із зіставлення двох фактів: він сам – буржуй, а другий факт – ЧК. Його уявлення, просте й чітке, цілком поділяла його супруга (що одразу заплакала дрібними сльозинками, не зміняючи виразу свого запливлого обличчя) та його дочка і зять. Уявлення ось яке:
Два звірячого вигляду більшовики тягнуть тестя до стінки.
Ну – і т. д…
Пригнічена непорушність тестя, дочки, зятя…
Інтеліґент випростовується і рішуче стукає долонею по столі:
«Тікати!»
Вхідні двері. На дверях неохайно зроблена таблиця: «Відділ перепусків ДТЧК».
Інтеліґент, одягнений по-пролетарському, нерішуче спиняється перед дверима. Взявся був за ручку, схаменувся, зняв пенсне і заховав його. Потупцював ще трохи на місці і ввійшов.
Інтеліґент біля бар’єру розмовляє з вартовим аґентом. Інтеліґентові погано…
Він уперше бачить на власні очі чекіста – одного з цих страшних, кровожадних звірів… Правда, тестя вони не розстріляли, а послали лише рубати дрова… але ж – шановного комерсанта, людину поважну, ну, і, нарешті, людину, що й комплекцією збуджує до себе пошану, і… рубати дрова! А тисячі й сотні тисяч замордованих, закатованих, що про них з найповніших джерел йому точно… І все це роблять отакі, як оцей сонний, млявий, звичайнісінький собі парубок… О, загадкова глибина душі колишнього «народу-богошукача», «великого руського народу», що йому так щиро служити збирався мій герой (див. част. II) і що раптом перетворився в народа-звіря, душогуба і «взбунтовавшегося раба!» – Страшно на цьому світі, панове інтеліґенти…
Аґент мляво бере документи, жестом запропонував почекати і пішов до сусідньої кімнати.
Інтеліґент примостився на краї лави, чекає.
Аґент в сусідній кімнаті, не хапаючися, розмовляє з начальніком.
Інтеліґент починає хвилюватися…
Ще б пак…
Аґент в сусідній кімнаті крутить собачу ніжку. Начальник робить те саме. Інтеліґентові документи лежать на столі.
Інтеліґентове хвилювання зростає. Він мучиться. З жахом поглядає на двері, куди пішов аґент…
Чим ще можна посилити оцю тяганину, як не жахливими подіями, що назрівають в оці хвилини, і зараз упадуть на мого героя? Ці звіри, безперечно, знають усе, вони взагалі все знають, вони знають і болонку, і Тимчасовий Уряд, – вони послали по варту, вони…
Аґент та начальник смачно затягнулися. Нечальник, нарешті, підсунув до себе документи, переглядає…
Страждання Інтеліґентові доходять апогею. Він крутиться по лаві, поглядаючи щосекунди на двері…
Він уже не чекає на варту… Який він дурний був, що чекав! Яка варта? Навіщо? Тюрма! Суд? Нічого подібного! Йому здалося, що він живе в культурній країні. Він забув… Просто ввійде зараз аґент, брутально вилається і вистрелить йому з мавзера в лоб… На брудній долівці он кілька плям! Не від чобіт же ці плями…
Начальник розглядає документи. Запитав аґента. Той знизав плечима і зробив ґримасу: «А чорти його батька знають». Потім махнув рукою.
Інтеліґент не в силі витримати. Тремтючи, встає й починає сунутися до дверей.
Начальник умочив перо в каламар, зняв з нього дохлу муху, ліниво вилаявся і поклав резолюцію. Аґент взяв папірця і пішов до дверей.
Двері відчиняються.
Інтеліґент кинувся до виходу.
В кімнату спокійно входить аґент з папірцем.
Фізіономія Інтеліґентова сповнена жаху.
Здивований погляд аґента.
Інтеліґент неймовірним зусиллям стримується і примушує себе наблизитися до бар’єру.
Аґент виписує перепустку.
Інтеліґент не вірить свойому щастю.
Щось подібне до усмішки. Метушливі жести. Дрібні поклони. Швидко вийшов…
І за що?..
Багато дехто з вас мусять зрозуміти мого героя – надто багато. Всі ті, що так само, як і мій герой, прагнули всією істотою своєю.
«Туда, где все обильем дышет»…
«…где реки льются чище серебра…» ну і т. далі. Багато дехто з членів І. І. справді пішли куди далі – аж до місцевостей, wo die Zitronen bluhen, а були й такі, що докотилися до місць, що їх жаден поет не оспівав… Мій герой обмежився руським текстом…
«…где реки льются чище серебра…», де «Грицькам» цілих три роки було не до «Марусь», а «Марусі» цілих три роки виплачували натуральний податок культурним спасителям Росії, України та мого героя – майже всіх національностей земної кулі… І дружньо допомагали їм Хайки, Лії і Сури, що їх поет не передбачав…