Це власне кажучи, навіть не «день», а лише вечір – стислий і сконцентрований, як і вся ця чудна картина, що має показати протягом двох годин тридцять п’ять років життя мого героя. Картина закінчується. Лишилася одна частина. Картина майже закінчилася… І давно вже я чую голоси, бачу жести, що свідчать, що, ви, мій читачу, пізнали мого героя. Я переконуюся, що ви знаєте його давно, що ви бачили його і на руках у няньки, і в школі, і в армії, і по всіх республіках, і зараз, за радянської влади… І я чую вже поодинокі незадоволені голоси, що обвинувачують режисера за непотрібність, нецікавість картини: навіщо показувати те, що всім відоме?.. Я не можу навіть виправдати режисера тими міркуваннями, що якраз це й є трудніше за все: цінність роботи не завжди вимірюють її трудністю. – Можливо, що виправданням буде таке міркування: бути знайомим – це ще не значить знати. І я, крім того, гадаю, що знати треба, насамперед, свого сусіда у кімнаті, в трамваї, на службі, – того, з ким зустрічаєшся щодня… Ще є кілька думок, але – це на кінець.
А тепер – дивіться на останню картину!
Ясний, соняшний день. Людна, радісна вулиця. З дверей установи виходить Інтеліґент з портфелем під пахвою. Спинився і поволі похмуро подивився навкруги… Потемнів літній соняшний день. Затихла і спохмуріла вулиця, наповнена похмурими людьми, що ледве-ледве йдуть…
Буття визначає свідомість. А стан свідомости визначає сприймання світу. І інколи буває дуже сумно…
Інтеліґент засмучений пішов вулицею.
Дружина Інтеліґента чекає чоловіка на обід. Настрій бадьорий, нетерплячий.
Бо хто ще на світі може вірити в успіх чоловіка з такою безперечністю, як його вірна дружина?
Дружина кинулася назустріч чоловікові. Інтеліґент входить сумний, як пожарище. Дружина збентежена.
Інтеліґент мовчить. Кидає портфель десь осторонь і сідає за накритий стіл. Марія Савівна не наважується спитати, боязко поглядає на чоловіка. Інтеліґент нетерплячим і сердитим жестом штовхнув тарілку, щось коротко вимовив. Дружина кинулася до дверей, гукнула і йде на місце, так само боязко, скоса поглядаючи на чоловіка.
Інтеліґент сидить похнюпившися, непорушно. Робить вигляд, що не помічає поглядів дружини.
Але, звичайно, він їх помічає. І вони починають дратувати його. Це зрозуміло.
Інтеліґент барабанить пальцями по столу, дивиться вбік. Робить байдужий вигляд. Згортає й розгортає серветку. Починає щось насвистувати, бере виделку і ручкою її, з виглядом дуже байдужим, щось пише на скатерті. Досягає максимуму в пануванні над собою: з безжурним обличчям, як у турка під час кейфу, відкинувся на спинку стільця, насвистує щось веселе, відбиваючи такт черевиком, пальцями і похитуванням голови…
Дружина все одно збентежена і поглядає на чоловіка боязко. Інтеліґентові раптом уривається терпець. Розлютувався, грюкнув обома кулаками по столу і люто звертається до дружини з запитанням…
Цілком зрозумілим, звичайно: якого вона, власне, чорта на нього витріщилася?.. Пам’ятаєте, дорогий читачу, маленьку дівчинку на кучугурі піску, що була повинна в жіночому гріху – в незнанні міри доброму?..
Отже, кохання й співчуття – речі хороші, що й казати, але тактовність, що вся є – почуття міри – краще.