Навіть кохаючи – не варт лізти в кохану душу. Річ у тому, що скидати чобіт ми не вміємо. Ми живемо в атмосфері постійного холоду, і наші чоботи стали частиною нашого тіла…
Марія Савівна здивована, мовчить, лупає очима. Інтеліґент зніяковів. Пояснює свій гнів голодом. Знову жестикуляція з участю тарілок…
Служниця приносить суп. Дружина робить їй зауваження. Інтеліґент також вимовив щось уразливе…
Я не скажу, що служниця чимсь винна. – А хіба мій герой винний? Хіба так уже легко знайти винного в багатьох випадках, коли людину ображають?
Дружина насипає в тарілку суп. Інтеліґент підводиться. Дружина з готовністю, услужливо просить не турбуватися. Хапаючися кінчає з супом, іде до буфету, приносить графін та чарку. Виявляє якнайбільше піклування, підсовує закуску тощо.
Інтеліґент п’є, кривиться, закусує. Наливає другу чарку, п’є, ще більш кривиться. Береться до супу. Покуштував. Ще раз скривився. Посолив. Знову покуштував, знов посолив дуже щиро. Ще раз покуштував і конче розгнівався: пересолив. Різко відштовхнув тарілку, кинув ложку. Злий. Обурений. Страждає. З одчаєм наливає собі третю чарку й п’є. Скочив, кілька секунд не знає, як вилити гнів. Схопив серветку, розмахнувся з усієї сили і – впустив слабенько тут же на свою тарілку. З безнадійним, змученим і злим обличчям махнув рукою і втік з-за столу.
Марія Савівна, пригнічена, розгублена, сидить за столом і страждає. Швидко моргає очима. Входить служниця. Марія Савівна було накинулася на неї, але раптом махнула рукою й знову впала на стілець.
Завіщо? Невже за співчуття – таке природне, таке прекрасне і т. д.? Так! – Саме за те. Це інколи заслуговує на кару.
Ще раз скажу: розуміння дорожче за кохання. Особливо – за жіноче. Особливо – за отаке…
Інтеліґент у себе в кімнаті з одчаєм ходить з кутка в куток. Спинився. Подивився через плече на двері.
Двері трохи відчиняються. В дверях – обличчя Марії Савівни, – несміливе й ніякове.
Інтеліґент знизав плечима, Марія Савівна несміливо підходить. Спинилася на певному віддаленні. Дивиться. Вичікує…
Інтеліґент раптом повертається до неї й починає розказувати – сердито й коротко…
Це – відоме психологічне явище, в такі моменти ми не говоримо, а кидаємо, шпурляємо всім тим, що нагромадилося в душі. Це явище слід би назвати розвантаженням у порядку: «на! удавися!!.» Не знаю, чи така назва матиме досить науковий вигляд, але вона науково точна…
Мій герой розказує:
Товариш, якому відати належить, з виглядом тупим і сердитим повертає Інтеліґентові його зшиток.
Резолюція на зшиткові: «Скарга безпідставна»…
Викинув. – Тепер слідкуйте за реакцією. – Мій герой раптом зм’як. Настрій слізливий, хочеться співчуття й сентиментів… Словом – цілком природна реакція, цілком зрозуміла…
А тепер – прошу – зверніть увагу на дружину…
Вона стурбована більш ніж раніш. Це вже – реальна тривога. Жінки незрівняно реальніші від нас, чоловіків. – Отже, реальність небезпеки зміцнила настрій Марії Савівни.
Ви можете також помітити, як раптом, явно зникло її співчуття по чоловіка: – Чому? – Перше: маємо явище витиснення емоціями, народженими реальною небезпекою, тих емоцій, що їх коріння – в глибині персонального ставлення.
Це витиснення у женщини відбувається надзвичайно легко, в результаті отого самого реалістичного характеру її психіки. І даремно мужчини на це ображаються: ця особливість – натуральна для женщини. Нарешті – це зовсім не так уже погано…
Друга причина формулюється коротко й догматично, коли ви, товаришу-мужчино, розбиті, розчавлені, переможені – не йдіть до жінки. Особливо до тієї, що вас любить… «Із щитом, чи на ньому» – це найяскравіша в історії проява жіночої суті.
Марія Савівна обмірковує справу. Думки виразно стають щораз тривожніші. Марія Савівна сплеснула долонями й звернулася до Інтеліґента.
Звичайно – цілком реальні передбачення…
Рука начальника, озброєна товстим червоним олівцем, шукає в списку співробітників прізвище Інтеліґента. Знайшла і викреслила…
Я не знайомив вас досі з моїм героєм офіціяльно. Ви знаєте все його життя, але не знаєте першого пункту його анкети: ім’я, по батькові, прізвище…
Я і не буду вас знайомити. Кожен з вас сам знає цей перший пункт. Я не протестуватиму, коли відповідей буде стільки, скільки читачів…
Словом, Марія Савівна сконкретизувала свої острахи і в сконкретизованому вигляді виклала їх моєму героєві, з безпосередністю, що теж являє собою одну з розповсюджених жіночих ознак… Така безпосередність, з’єднана з твердістю, звичайно, річ, що заслуговує на всіляку пошану. Результати можете бачити…