Між іншим, рідкий випадок цілком конкретизованого соціяльного замовлення. Звертаю особливу увагу критиків та теоретиків мистецтва…
Годинник на стіні показує 12 годину.
…»В лохмотьях сердце… а в этом сердце столько страсти»…
Музики грають дуже виразно.
Інтеліґент виливає рештки душі. Найвищий щабель п’яної щирости. Друг його зовсім не слухає: він приємно випив, закусив, повеселішав, розглядає публіку і лише коли-не-коли підтакує…
Ряд ще більш незв’язаних уривків з попередніх кадрів, що показували всякі нещастя Інтеліґента…
Власне кажучи, це теж гра в курча. Але благословенна міць алькоголю допомагає твердій вірі в справжнього орла…
Інтеліґент конче розм’як, схилився на мокрий стіл. Плечі трусяться. Друг подивився на нього, пожував губами, одяг картуза, вдарив Інтеліґента по плечі. Той тільки крутнув головою. Друг здвигнув плечима й пішов.
Музика грає надзвичайно виразно.
Пивна вже напівпорожня… Настрій на решті столиків теж підупав…
Між іншим – це закон. Останніми, здебільш, лишаються компанії найменш веселі.
Музика дограє останні такти. Інтеліґент гаряче плеще в долоні. На обличчі страждання.
Скрипник укладає скрипку в футляр. Піяніст зачиняє піяніно.
Інтеліґент знову йде між столиками вглиб пивної.
Занятих столиків лишилося зовсім мало.
Інтеліґент вертається до свого столика. Важко сідає. Деякий час сидить, тупо дивлячися на пляшку. Стукає офіціянта. Замовляє. Офіціянт вагається: пізно. Інтеліґент витягає гаманця, розплачується, дає на чай. Офіціянт згоджується, приносить ще пару пива.
Це той випадок, коли говорять: «душа потребує».
Біля столика, поруч піяніна, скрипник і піяніст. Піяніст допиває пиво й збирається йти. Скрипник з безнадійно зажуреними очима жадібно їсть сосиски.
Інтеліґент сидить непорушне, не відриваючи очей від кухля з пивом.
Стіний годинник показує 1 годину.
Всі столики порожні. В повітрі непорушно стоїть холодний дим тютюну. Лямпочки вгорі розпливаються в тусклих авреолях. В глибині, за буфетом, що майже розтанув у димній імлі, постаті буфетника й офіціянта втомлено зводять розрахунок. Лямпочок декілька, горять тільки вгорі. Кожна лямпочка від кожного стола і від кожного стільця дає тінь на брудній запльованій долівці, густо засипаній недокурками. Столи мармурові, на залізних ніжках, залиті пивом. Віденські стільці стоять біля кожного столика в випадкових позиціях, як їх поставили, ідучи з пивної відвідувачі. З дальнього кутка кімнати, від піяніна до дверей пройшла темна, суха, згорблена постать скрипника з футляром під пахвою. Інтеліґент, що сидів у другому кутку, важко підводиться і непевними кроками теж іде до дверей… Пивна порожня… Екран поволі темнішає…
Це визначає кінець епізоду… Одного з багатьох подібних, певна річ… Черговий епізод такий звичайний, що я навіть не знаю, навіщо, власне кажучи, режисер вмістив його в картину… Проте, всі епізоди цієї картини теж цілком звичайні…
«Мужчина, дайте папіроску»
Інтеліґента на вулиці спиняє дівчина, дешево одягнена, на вигляд стомлена й голодна. Інтеліґент дає цигарку, запалює сірника. Інтеліґент ввічливий і фамільярно ніжний навіть. Умовляються…
Ви бачите, що мій герой не зрікається своєї прекрасної мрії – знайти Людину. Ви бачите, що він, не маючи ліхтаря, запалив сірника і, напевне, побачив те, що потрібно. В усякім разі він роздивився, що дівчина ще дуже молода. А молодість… ну, це ж само собою ясно!..
Інтеліґент виймає гаманця, лічить готівку. Очевидно – мало, бо Інтеліґентові ніяково.
Дівчина спочатку висловлює презирство, потім починає лаятись. Інтеліґент заховав гаманця і робить спробу вплинути на дівчину якимись то, як видно, благородними словами і власним виглядом. Дівчина лається.
Інтеліґент робить обурене обличчя, відвертається презирливо, оглядає дівчину через плече, здвигує плечима і з виглядом якнайдостойнішим іде геть.
Дівчина вслід люто лається… Екран темніє…
Коментарії непотрібні? – Сподіваюся, ні.
Зверніть тільки увагу на нетактовність життя, на його нечулість, взагалі – на нехудожність, ви могли б бачити разючу картину широкої й глибокої душі, що кидається з розпачу в безодню розпусти і т.ін., – брак якихось 60 коп. позбавив вас цієї яскравої сторінки…
Картина, як кожна хороша картина, має в кінці поцілунок у діяфрагму…
Марія Савівна в спальні. Лежить в ліжку й читає.
Інтеліґент улазить у кімнату. Намагається триматися твердо. Акуратно вішає капелюха.