Герой той – повітря. Це повітря густе й насичене грозою й пахне потом і кров'ю. У тім паркім повітрі, мов міраж, бовваніє далеко чоловік. Він один – і не один. Його багато. Він війною йде на шакалів. Ще він не людина, а форма – руки, ноги, скуйовджена голова, мідний, але мовчазний язик. Але повітря густе й насичене грозою, і вже в нім народжується людина. І в кінці твору ноги його біжать, руки б'ють і мідний язик гуде, як дзвін у грозу. Герой того твору – грозове повітря.
Я пишу це спокійний і ясний, і я бачу, як в учителів словесности починає цебеніти слина, очі їхні заплющуються, зіходять повіки і борода стає мов деякий кіл угору. Вони починають розуміти. Вони готові розуміти Вони готові вже визнати автора за покійника і присягтися, поклавши руки на його труп.
Але я, суддя добрий, одвожу їхні руки. Він ще не вмер, цей автор. Вам рано ще точити слину! Він ще живе, і я сподіваюсь, що він напише ще багато оповідань про те, як народилася в грозовім повітрі людина, як вона подивилася навкруги й побачила світ, колись чужий, а тепер свій. Селям алейкюм!
_______________________
(Далі на сторінках 97-101 надрукований вірш Олекси Влизька «Саркастичне романцеро»).
____________________
(Сторінки 101-102).
ІНТЕРМЕДІЯ
Ти бачив, о сине Всесвітньої Матерії, що Влизько римує «призму» з «рафаелізмом». Але не спіши засуджувати за це молодого і тобі близького Влизька.
Краще придивися, як тепло і міцно сидить у нього непоетичне кінокефальське слово «тимчасово». Як «лотос» римує з «болотом» і вростає в це болото, і знову виростає з нього. Воістину добрі добирає слова цей співець, і я, підіймаючи очі з від манускриптів, з охотою слухаю його співу. І за те, що спів його сумний, не спіши засуджувати його, о сине Матерії. Бо, як вогонь, спалюючи зів'яле листя пальми, гріє пальми твоїх долонь[11], так сумний спів спалює твій сум і з ним зникає. І хіба, навпаки, тобі не хотілося плакати, коли «Культурний побут» смішив тебе невдалим дотепами?* Діялектикою називає це Стаґіріт.
__________________
(Далі на сторінках 102-162 надрукована повість Івана Сенченка «Червоноградські портрети. III. Фесько Андибер»).
___________________
(Сторінка 162-163).
ІНТЕРМЕДІЯ
Коментуючи І. Сенченка, Я, Ібн Рошд, мав почати з того, що говорив про річ А. Чужого під назвою «Ясносте». І я не буду повторяти вже сказане. Але тут, у «Феськові Андиберові», знайшов я ще багато інших ідей і знайшов, що оповідач з великою ставиться приязню до бідних бедуїнів і з куди меншою до багатих бедуїнів. І ті, і другі бедуїни сильне, я б сказав, п'ють горілку. Пригадую, як Аль-Мансур, щоб перевірити злочинний уплив алькоголю на людей, випив вина, що його привезли франки з Опорто. «Це прекрасний напій, – сказав на третій день Аль-Мансур Владар, – але дуже шкода, що він не хоче зоставатися в людині, а прагне визволитися геть, так що його потім доїдають пси». З того часу я, Авероес, засудив вино і з призирством і жалем споглядав на тих, хто пили вино.
Та, коли я читав «Феська Андибера», якийсь непереможний потяг охопив мене. Такі втішні були слова оповідача, так смачно розповідав він, такі яскраві й круглі постали переді мною ті люди, так солодко й героїчно пили вони горілку, що я, Коментатор, віднині не знаю спокою.
Мені хочеться спробувати кінокефальського вина. Селям алейкюм![12]
________________________
(Далі на сторінках 163-204 надруковані оповідання Сергія Пилипенка «Чув'яки» та Дера Ністера (Пінхуса Кагановича) «Сп’яніло» (перекладене з ідиш Ефраїмом Райциним).
____________________
(Сторінка 204).
ІНТЕРМЕДІЯ
О Підпилий!* І нащо так багато пити і що тобі з цього?! – Так говорю я, Великий Коментатор, переконаний остаточно, яке то є велике нещастя Аль-Коголь в Кінокефалії. Тимчасом, блукавши тут улицями, я бачив тисячі і тисячі маленьких дітей і, бігши, вони отак гукали: Хай живе Авто-Дор!* – я не знаю, що воно таке – але, напевне, щось ясне і хороше. І хай воно живе та квітне – так гукаю і я. – І, одклавши коментарі, виходжу на улицю. Селям алейкюм!
12
На жаль, Авероесові так і не пощастило спробувати горілки. Було це так. Коли поважний, вельми вчений, старий філософ висловив червоніючи своє бажання, виявилося, що ніхто з присутніх не п'є. Отож вирушили шукати ту групу письменників, яка в своєму журналі прилюдно заріклася пити, а Авероеса покинули ждати в кафе. Філософ загорнувся в бурнус і поглядав, насуплений, на публіку з-під своєї вишиваної чалми – люди почали набиватися в кафе; протягом трьох годин ніде не можна було знайти відповідної групи літераторів і коли їх нарешті знайшли в якомусь підвалі, ніхто з них не міг вимовити слова, перебуваючи в творчому екстазі? Літераторів розвезли по хатах, а Авероес, не витримавши натовпу, зник.