– То я думаю... Думаю з пиріжків почати...
– Ага! Циганське весілля обійдеться без марципанів! Поклади пиріжок! Берись за манну кашку. Ну! Ложечку за себе, ложечку за мавпу...
– Бррр... Що я – маленький?
– Дурненький!
– Чого ти, чого! ?
– А того! Цукерки з шафи потяг?
– Взяв...
– Не взяв, а поцупив!
– Чого ти, чого! ?
– А того! Не тягни капусту рукою – виделка є.
– Все! Я пішов!
– А що сказати треба?
– Я більше не буду...
– Більше снідати не будеш?
– А! Дякую за сніданок!
– Стій! Портфеля забув. Забудько!
– Набрид той портфель – зошити, підручники...
– Івасику! Щоб я цього не чула!
– Добре, добре...
– Обережно через вулицю... На зелене світло...
– Та знаю! Побіг, бо сам директор сьогодні на дверях
чатуватиме...
– Дожилися! Вже до науки вас ломакою заганяють...
– Біжу!
– Щасливо, Івасику!
Івасик, а якщо офіційно – кандидат педагогічних наук Іван Іванович Пацанівський – поцілував дружину і стрілою полетів до інституту.
КОНТЕКСТИ
Погладив по голові. І зняв скальп.
-
Гімн канцелярщині: концерт для скрепки з реєстром.
-
З анкети: «освіта – висча».
-
І від стирання грані можуть гострішати.
-
У буфеті кібернетичного центру відвідувачів обраховував електронний касир.
-
Боєць літературного фонду.
-
Він був безпощадний у своєму гуманізмі.
-
– Так, фальшивлю! Але ж на високій ноті!
КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ
Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в незборимий моноліт.
Якийсь індивід буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір. Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю. Наші погляди схрестились, і я вкляк: це був мій сусіда по під’їзду.
– Чув? – дихнув він недільним відпочинком.
– Чуув! – відказав я, переборюючи етиловий наркоз. – Чув, що вчора ви спіймали триметрову щуку.
– Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак М. повісився.
– Дурниці! – засміявся я.
– Їйбо, повісився! На джинсових штанях...
– Плітки!
– Чому ж плітки? – втрутилась дама в пенсне. – Нині майже всі мають джинси...
– Точно! – зрадів підтримці сусіда. – Вчора про це секретно повідомила черзі Маруся з гастроному. Небіжчик завжди коньяк у Марусі брав.
– Мабуть, перебрав, сердешний! – зітхнула кондукторка.
– Я чула, що в нього планувався рак горла, – підтримала розмову дама в пенсне.
– Рак... напився... повісився... жах... – пішов схвильований гомін.
– Та що ви, люди добрі! – засміявся я. – Він учора по телевізору співав!
– Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не було... – почулися голоси. – Поки повідомлять, увесь світ уже гелготітиме...
Хтось почав настроювати транзистор.
Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячково мізкував, як накрити мокрим рядном брехунцясусіду.
– Гей! – гукнув я до нього. – Вчора... хаха... вчора мені дзвонили із Запоріжжя: там група хуліганівп’ятикласників зламала праву руку нашому уславленому штангістові.
Вибухнув регіт:
– Дурниця! Нісенітниця! Брехня!
– Чому ж брехня! – почулося контральто дами у пенсне. – У нас на Подолі компанія дошкільнятрецидивістів напала...
Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу.
Мій напарник не зрадив своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди.
– Чув? – кинувся він до мене. – Група малолітніх рецидивістів зламала ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя розповідав...
ЙДИ!
– Товаришу майстер! Їду поступати на заочний. Підпишіть!
– Три хаха! І під ніс оце... з маком. В інтелігенти пнешся, а може, навіть у майстри?
– Вчитися треба...
– Аяяй! Виходить, ти розумний, а я дурень?
– Я цього не кажу...
– Виходить, я сам себе дурнем обізвав? Так виходить? А план хто буде тягти? Мцирі Пушкіна?
– Лєрмонтова...
– Виходить, Мцирі Лєрмонтова буде план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг – роби з болванки гайку. І йди, йди, йди...
– Товаришу майстер! Іду здавати за другий курс. Підпишіть!
– Три хаха! І під ніс оце... з маслом. В професори пнешся, а може, навіть у майстри?
– Без знань не можна...