Крім дикунського розгардіяшу, горила лишила по собі лискучу галошу.
Затріщали, застогнали кущі. Я виставив наперед бамбукову ключку, але на мене викотилася ситцевою діжкою огрядна тітка.
– Тю! – кувікнула ситцева діжка. – Думала, якась примара, а то ви!
– Здрастуйте! – сказав я.
– Наше вам... Чи не бачили мого чоловіка Гаврила Гавриловича Горило?
– Який він?
– Подібний до мене, тільки в брилі і галошах.
– Не зустрічав, – похмуро відповів я, відсуваючи галошу в потрощені зарості.
– Чортіщо! – підсіла ситцева діжка. – Нащо люди брешуть, що тут суниць, як проса?
– Люди правду кажуть...
– І ти свій глек на капусту! Де?
– А перед вами. Тільки нахиліться.
Ситцева діжка залягла.
– Аж осьдечки ти, триклята! – вискнула так, що в мене похолов живіт. І діжкоподібна тьотя з термосом поплазувала серед кущів. Ото був цирк!
– Де ще? – повернулась засапана, з хижим вогником в очах.
Я показав на рівчак.
– Хрохро! – видала клич ситцева діжка і знову поплазувала. Нараз обернулася до мене:
– А ти чого отут розсівся? Ану паняй з моєї галяви. Геть!
Я встав і підібрав галошу.
– Геть! – верещала гетьманша, заглиблюючись у рівчак.
– Обережно, напівшановна, там змії! – я пустив галошу, вона ковзнула по траві і прошелестіла поруч з тіткою.
– Рататуйте, люди! – ревнула тітка. – Гадюка!
І дременула наосліп, трощачи все навкруги. Якби поблизу були вовки, вони б тихо сконали від жаху. Так протаранити ліс спромоглася б хіба що розлючена бегемотиха...
З чистим серцем я рушив далі.
Навстріч пихкав, як паровоз, дебелий дядько. Його праву сандалю облагороджувала галоша, а ліва нога сиротіла безгалошною.
– Тут суниць нема! – повідомив одногалошник, ховаючи за спину козуб.
– Зате рясно ростуть галоші, – підморгнув я.
І тут він помітив пропажу.
– Де? – видихнув брехун.
– Отам у рівчаку, Гаврюшо, де ваша половина ледь не подавила всіх змій...
Гаврило Гаврилович Горило лишився на місці з відкритим ротом, а я вибрався на стежку.
Ранковий ліс повеселішав.
– Агов, люди! – лунало доокруж. – Нумо сюди, до суничних галяв!
Голоси даленіли, стежка вела мене в гущавину. І коли я зовсім знесилів, навстріч випливла лісова криниця під дерев’яним шатром.
Напоєний і вмитий живою водою, я сміливо ступив у кропив’яне царство, далі в ліщинові нетрища, а далі в тьмяний драглистий праліс. Берізки, як парламентери, білими прапорцями освітлювали путь. Колись тут падали не шишки, а снаряди, вмирали червоні бійці – за цей ліс, за цей світ... Остання берізка допомогла мені здолати крутий пагорб, і я побачив суворі очібійниці дзоту. Вони промовляли: так було.
Хтось випередив мене. На залізних нитках глибокого кам’яного шраму, що розчахнув амбразуру навпіл, полум’яніли квіти. Поруч ліг мій скромний лісовий букет.
А за дзотом, серед почту корабельних сосон, солодко розкошувала Велика Сунична Галявина.
Суниці не ховалися, вони були скрізь. Але кошик видавався мені якимось зачарованим, справді бездонним. Ну, ще трохи, бадьорився я, кріпись, козак, і не розказуй
потім казок, що дивоягоди самі стрибають у кошик на Великій Суничній Галявині.
– Присягаюсь завжди робити ранкову зарядку! – поклявся я, але поперек мені не повірив. Я ледь розігнувся і побачив лаву, змайстровану якоюсь доброю душею. А на лаві у листі папороті рожевіли – одна в одну! – суниці. Солодку гірку вінчала записка з двох слів:
форій дівчинці
Це було здорово, хоч і мала місце окрема граматична помилка.
Цілющі ягоди обережно покотилися до кошика – і він сповнився по вінця.
НОНСТОП
Технократичні сценки для театру ляльок
НЕДІЙОВІ ОСОБИ:
Шеф, 60 років (за сценою).
Базлай, головний економіст, 38 років.
Нептуневич, інженерсоціолог, 45 років.
Жук, інженер по кадрах, 55 років.
Яєчко, інженер з промислової естетики, 40 років.
Інчук, інженерстиліст, 40 років.
Мері, інженер з виробничої гімнастики,30 років.
Вустя, інженербухгалтер, 30 років.
Пахучий, інженерділовод, 22 роки (за сценою).
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Карпо Карпович, технік з нової техніки, 60 років.