На цьому «пиломатеріал» вивалився з таксі.
– Ти диви! – здивувався таксист. – Лика не в’язав, а став тверезим, як кінь. Це ж йому ще кілометрів зо три галопувати!
– А все від капусти, – підсумував тихий пасажир, – Капустатаки овоч!
ГОЛІВНА ВУЛИЦЯ
Вибрався, нарешті, на пейзанське лоно.
Вік на селі не був – урбанізація засмоктала.
Лечу на мотоциклі битими шляхами. Дегустую чебрецеве повітря. Різнобарв’ям впиваюся. Верби побачу – плачу.
Розкіш яка зелена! Солодко до щему. Як на телепередачі «Вікно у світ природи».
Пісні в грудях вибрунькуються:
– Як на ті чорнобривці погляну..,
– А дзяучина жита жала...
– В тихім шелесті трав...
– И все вокруг мое!
Рідних місць не впізнаю. Селапричепури обіч пливуть. Мов у широкоформатному кіно.
Які писанки запишалися! Вілли, їйправо!
Які кам’яниці вимурувалися! Палаци, право слово!
І без гармидеру. Прошкують, як по шнурку, котеджі у вишневих кучерях. Антени хрестять небо вище дзвіниць. Комбікормові заводи виринають з пшениць, як парламенти. Силосні башти перпендикуляряться – не те, що в Пізі, італійському райцентрі.
Може, й стріх вже катма? Ні. Витикаються деінде.
У ліси вкручуюсь. У глушину супіщану.
Сільце... Вилітаю на вулицю, збиту з древніх пиломатеріалів.
Хати мигтять: тут стріха – там толь, тут стріха –там черепиця, тут стріха – там цинк з корит розплесканих...
Ех, поліщуки!
Коли – видиво на узліссі. Проспект: котедж глазурований; двоповерхова хижа з мансардою; дім, як гамазей; зруб, як гражина; кам’яниця, як Палац культури... Екзотика! Не панельний мікрорайон.
Прообраз?
О, від галявини гід на мотопеді підстрибує – акселерований підпасок при батіжку і «Спідолі231».
– Добридень!
І «Яву» мою оцінює.
– Це, – киваю на архітектуру, – головна вулиця буде?
– Не так головна, – каже, – як голівна.
– Чому?
– У нас все приймаки в головах.
– Ну?
– І всі з будівництва починають.
– Ого!
– І кожен носа втирає попередникові. Своєю домівкою...
– Ага!
– П’ятого голову, – хлопець махнув на палаццо, – недавно зняли.
– А де шостий фундамент? – виявляю розуміння місцевої специфіки.
– Новий не будується...
– Нарешті!
– Бо в місті живе...
– Як?
– «Волгою» сюдитуди мотається...
– Ну?
– Колгоспівською...
– Ага!
– Грані стирає. Між містом й селом.
– І протектори!
– То пусте! – байдуже цвьохкає батіжком (а в очах – бісики). Машин ниньки повно. Прудкі машини. Такі прудкі – свідомість обганяють...
БОРЕЦЬ
Він увірвався в мікрорайон, як цунамі.
... Прооравши кооперативну лісосмугу (благо – в’їздив у бельетаж), здоровань організував входини просто через вікно.
Утвердившись на трояндовому кущі, він левиним риком скеровував розвантаження:
– Комод!... Буфет!.. Шифоньєр!.. Койку!.. Абажур!.. Етажерку!..
Летіло у вікно гарнітурне начиння.
Зойкав зелений друг – рукотворна флора.
Під комодом зіграла в ящик верба.
Під буфетом – берізка, біла подруга.
Під шифоньєром – вічнозелений самшит.
Як зпід землі виник провідний склочник – сам голова кооперативу. Гронами звисли з вікон цікаві. Голова роззявив щербатого рота, та здоровань недбалим помахом руки змів його в урну,
Розлігся іржавий бас:
– А хто боровся?!
І, пригвіздкований грізним гуком новосела, нещасний склочникголова вкляк в урні.
... Могутній торс здорованя зім’яв залізну чергу пенсіонерів. Розправившись у такий спосіб з конкурентами, нахаба вправно заштовхав у свою авоськуневід кільканадцять дивокавунів.
Отямившись, дика дивізія наманікюрених бабусь, надихаючи лементом відставників, пішла в жахну контратаку.
Але стихійний гнів правдоборців живої черги захлинувся у реві здорованя:
– А хто боровся?!
... Залізною ногою він висадив сусідські двері.
Людським голосом варнякнула придавлена ангорська кішка.
З рук переляканої господині вистрибнув назавжди кришталевий жбан – дорога сімейна реліквія.
Іменинник – уславлений токар – ледь не став заїкою.
Жалібно заливався магнітофон:
Калина красная,
калина вызрела,
я у залёточки
характер вызнала...
Засукуючи дакронові рукава, бригадні хлопці піднялися як стій за честь свого наставника.
Їх зупинив магічний рик:
– А хто боровся?!
І здоровань, колупнувши нігтем циферблат наручного будильника, стрілки якого показували 23 години 01 хвилину, безкарно подався геть.
... Я зустрівся з ним на пляжі.
Здоровань сидів у довгих чорних трусах з оранжевими лампасами і дудлив коньяк. Морально витриманий – три зірочки.
Його обличчя не було спотворене інтелектом. Але зламані вуха засвідчували важкий життєвий шлях. Волохаті груди облагороджувала тілогравюра: орелстерв’ятник несе в пазурах розкішну молодицю, яка хтиво посміхається попри трагізм моменту. В написі теж вчувався символізм: «Не забудем, не простим».
Зграйка довгоногих дівчат пролетіла над водою, розплескуючи навсебіч бризки.
Здоровань гримнув як з гаубиці:
– А хто боровся?!
Дівчата шубовснули в річку. Я засунув голову в пісок.
Над пляжем гриміло:
– А хто боровся?!
Я відповз до знайомого рибалки – далі від гріха.
– Справжній борець... – проказав знічев’я.
– Ага! – охоче відгукнувся рибалка – Він усе життя боровся у пересувному цирку. Колись були такі – шапіто називалися...
П’ЯТІРКА
Лейтенант міліції Віктор Стрільчук при партикулярному костюмі і препоганому настрої наближався до університету.
На те були свої причини: студентзаочник Стрільчук ішов на екзамен до професора криміналістики Муромця Іллі Давидовича, відомого своїм драконівським характером.
Нараз Віктор застиг. Якийсь дідок, стрельнувши очима навсебіч, перемахнув через парапет і, лавіруючи між машинами, підстрибом подався вперед. Лейтенант кинувся за ним, ухиляючись від важких шоферських компліментів. Він наздогнав порушника, коли той скоком намагався подолати загорожу над протилежним тротуаром.
Дідок бризкав слиною, лаявся і навіть замірявся ціпком.
Віктор передав старого черговому старшині і командирським голосом наказав:
– Штраф – п’ять карбованців! І повідомити на роботу! Проте, яка в нього робота...
Старшина охоче виконав наказ. Він знав Стрільчука в обличчя.
А з приводу роботи дідугана Віктор фатально помилився.
Промашку свою він зрозумів лише тоді, коли, вдаривши палець об палець – на щастя! – останнім представ перед грізним екзаменатором.
На заочника з цікавістю позирав зухвалий дідокпорушник. Тобто, сам бог криміналістики Муромець Ілля Давидович.
Хай це лишиться глибоко між нами, але Стрільчук зомлів.
Очуняв Віктор лише тоді, коли перелякане світило спорожнило на нього сифон газованої води.
– Ах, нещасне дитя! – бідкався професор, гарячково пригадуючи методи штучного дихання.
Двометрове дитя само зіп’ялося на рівні і клацнуло закаблуками.
– Додозвольте відповідати...
– Ні в якому разі... Що ви! – зовсім розхвилювався професор.
Стрільчука знову захилитало.
– П’ять! Ставлю п’ять! – нарешті знайшовся Муромець. – За професіональну принциповість! За почуття обов’язку навіть у цивільному костюмі!