На вулицю Віктор вийшов у стані «грогі». Добре, хоч на прощання професор пригадав (феноменальна пам’ять!), що його напівсвідомий студент і є той лейтенант Стрільчук, який здійснив одчайдушний стрибок з мотоцикла на машину рецидивіста...
Віктор перепочив у сквері і рушив додому. Недалеко від підземного переходу лейтенант побачив професора Муромця, який... знову кинувся навпростець через вулицю, вміло маневруючи між тролейбусом, моторолером і «Волгою».
«Така людина! Небезпека!» – майнула думка, а ноги вже перекинули Стрільчука через парапет і понесли на порятунок старого.
Знайома до болю сила крутонула Віктора за руку і він опинився в обіймах сержанта.
– Пусти! – крикнув лейтенант, намагаючися вирватись.
Сержант виявився кріпкеньким.
– Штраф мінімум п’ять карбованців! – виголосив він.
Краєм ока Стрільчук помітив, що професор благополучно причалив до протилежного тротуару.
– П’ять карбованців! – повторив сержант.
– Ти знаєш, хто я! – скипів Стрільчук.
– Хоч генерал, – збиткувався сержант. – Закон для всіх закон.
– А старого чого не спинив! Я за ним біг!
– Старого! – передражнив сержант. – Це професор Муромець – бог криміналістики! Мені йому завтра екзамен складати...
– Завалиш! – зловтішно сказав Віктор.
– А ви не тикайте, громадянине порушнику! – гримнув сержант. – Виписувати квитанцію будемо чи, може, пройдемо?
Стрільчук зітхнув і поліз до кишені.
КОНТЕКСТИ
Сонети від безсоння.
-
Перестраховка часто користується псевдонімом «життєвий досвід».
-
Але ж у декого рудиментарний орган – це голова.
-
Всі люди брати. Навіть тещі.
-
«У поезії нема генералів». Нащо ж їй стільки рядових?
-
З усіх фортець найнадійніше заброньовані готелі.
-
Доримувався до білого вірша.
-
Деякі службові характеристики нагадують гру в підкидного.
-
– Гумор? То від лукавого...
СМАЧНОГО!
Добре думати про вічність.
У наших ресторанах.
Мав хвилин сто вісімдесят вільних, а тому сміливо зайшов у храм шлунку.
Взвод офіціанток звично тримав оборону біля службового столика. Загнані за найдовші столи різнокаліберні клієнти мляво працювали щелепами.
Поодинокі любителі затишку скніли, як сироти, у сподобаних кутках, крадькома мастячи хліб гірчицею.
Стягнувши по дорозі меню, я навгинці почовгав до вільного столика, очікуючи на шрапнельне:
– Ти б іще за банкетний стіл вперся!..
Минулося.
Втупив очі в меню.
Салат столичний – є.
Салат овочевий – нема.
Рибне асорті – кусається.
Солянка м’ясна – є.
Солянка рибна – нема.
Котлети покиївськи – є.
Судак у тісті – нема.
Лангет – е.
Печеня з грибами – нема.
Пива нема. Є каваглясе.
Все.
Пішли позіхи...
– Вибачте! – випурхнула молоденька, гарненька, білявенька, чепурненька офіціанточка. – У нас замовлення – за п’ять хвилин. Я вже зайву згаяла. Але порадую вас шампіньйонами – щойно привезли. Рекомендую взяти і в маслі, і в сметані.
Мені відібрало мову.
– Солянка сьогодні невдала, але зелений борщик – як з материних рук, рекомендую, – щебетала білявка, простеляючи свіжу скатертину.
У мене засвербіли очі.
– Асорті не гребуйте: дорого, та мило. Ікорку кладемо до мікрона, – витьохкувала чарівниця. – Шашличок покарськи рекомендую. Із солодощів вибір, на жаль, невеликий, але дещо знайдеться: банани і кава потурецьки влаштують?
– Плям... Плям... – млів я. – Випивки!
– Нащо? – сплеснула руками мавка. – Ви такий інтересний, мужчина в соку, а під очима вже мішечки. Це ж від неї, клятої! Хіба що до шашлика візьміть келих хванчкари, а до кави двадцять шість грамів коньячку, вірменського. І ще пляшечку новоросійської пепсіколи рекомендую.
Я лиш розчулено мугикав.
– Сигарети антинікотинні є в буфеті. Беріть одразу блок, – голубила душу солодоня. – І ще раджу прихопити додому баличок, сулугуні, салямі, буженину найсмачнішу – з хутора Воронкова, що під Борисполем. Я акуратний пакунок загорну. Що вже сім’я зрадіє!
Гаряча сльоза обпекла мені щоку.
– Чудово! – підсумувала принцеса сервісу. – Шампіньйони будуть за сім хвилин. А взагалі не дуже поспішайте – у програмі нашого ансамблю сьогодні старовинні романси.
– Може, півлітру? Символічно! Для плану! – стогнав я від захоплення.
– Спиртне з плану знято. На виробіток не впливає, – співав янгольський голосок.
– Я не сплю? Вщипніть мене!
І туттаки вщипнуло. Боляче! За вухо.
– Куняти на вокзалі будеш! – Ніжне піанісімо враз набрало тембр месіанської труби.
Я підскочив. Перед моїм носом швиргала серветкоюганчіркою дебела молодиця.
Таки закуняв! Рівно сорок хвилин!
– Що будемо? У розблюдовку заглядав? – Офіціантка налаштувалася чкурнути у безвість.
– Півлітру! – заволав я. – І якогось закусону!
– Та не кричи! – стрельнула очима навсебіч можновладна. – Зараз подам. У графинчику. Бачу, свій хлопець. Не перебирало жебракувате...
СЛОВА
Директор заводу промінився.
Я підготувався до найкращого.
– План по обсягу?
– Сто два відсотки.
– План по реалізації?
– Сто один відсоток.
– Кругом вперед? – заяснів я.
– Про що мова! – засяяв директор.
– І останнє...
– Взяли підвищені...
– Я не про це...
– Дякую за увагу!
– Як з продуктивністю праці?
– Ааа... Порядок...
– Який?
– Залізний!
– Скільки процентів?
– Кого?
– Продуктивності!
– Чого?
– Праці!
– Норма.
– Прошу процент.
– А люди? – зманеврував директор.
– Творці продуктивності? – уточнив я.
– Ну!
– Внесли свій вклад?
– Огогого!
– На скільки процентів?
– А дрібносерійне виробництво? – відбився директор.
– А новітня оснастка? – напосідав я.
– А напружений план? – парирував директор.
– А НТреволюція? – я загнав його в куток.
– Вас зрозумів, – здався директор. – Як благородна людина – кореспондента.
– Отже, продуктивність?
– План недовиконали.
– Не виконали?
– Недовиконали.
– ? ? ?
– Ну, майже виконали. З маніпусіньким недо, – і директор для наочності показав мені півмізинця.
– То виконали чи...
– Іще б ледьледь, –директор підстрибнув у кріслі, – і в дамках!
– То виконали чи не виконали? – приречено тягнув я.
– Рецидиви лобової журналістики! – перейшов у наступ директор.
– Виконали?
– Недо...
– Не виконали?
– До...
– Ре!
– Мі!
– Фа!
– Соль!
– Ля!
– Сі!
– Не питаай... – чомусь затягнув я.
– Не питаай, чого в мене заплакані очі, –приємним баритоном підтягнув директор. І звичним рухом увімкнув світлове табло.
На екранчику дужа рука затуляла рота пустобрехові. Напис проголошував: «Час – матеріальна цінність».
Я втер зволожені очі записничком і тихо запитав:
– Що таке «перенедопив»?
У директорових очах майнула зацікавленість, і він вимкнув табло.
– Вперше чую!
– Це коли випив більше, ніж міг, але менше, ніж хотів.
– Гогогого... Люблю парадокси! – І директор натиснув кнопку селектора: – Головного інженера. Це ти? Катай сюди! У мене кореспондент – послухаємо побрехеньки. Про наші успіхи я вже розповів...