І пірнув до закапелка. Та селектор швидко відірвав його від теплих підшивок:
– Вже зляпали, механік! У них змащення – на автоматиці. Закривай наряд.
«Халтурнули? – подумав Двірниківський на ходу. – Ні, на перший раз побояться».
Космонавт стояв біля відчиненого люка. Хлопці для годиться шатирили ракету ганчірками.
– Давайте червінець, – кинув Двірниківський. – І полум'яний привіт марсіянам.
– А пробний виліт? – спитав космонавт.
– А летіть хоч під три чорти! – звично підсумував сервіс Двірниківський.
– Чому я? Хто лагодив, той і випробовує, – відповів космонавт. І не встиг механік отямитися, як причепаклієнт вхопив його обіруч і вкинув у люк.
Двірниківський ляпнувся у пілотське крісло, відзначивши його амортизаційні якості. У люку з’явилося пласке обличчя:
– Зелена кнопка – газ. Червона – гальмування. Повороти – кермом, як в машині. Жовтий промінь на екрані– ваш курс до околиць Волопаса. Суміщуйте з променем стрілку напряму – і всі діла. І не метляйтеся по узбіччях, бо КАІН – космічна автоінспекція – зажене на штрафмайданчик аж у сузір’ї Дракона. Там покукурікаєте!
– Заявляю протест! – рипнувся Двірниківський. – Вимагаю засідання профкому!
– Старт автоматичний! – вів своє космонавт. І люк одразу хряпнув. Заблимали прилади. Ракета загула й завібрувала, як холодильник після ремонту реостата.
Механікове серце йойкнуло і провалилося у шлунок – він зрозумів, що летить.
Проте ракета йшла легко, як «Волга» в експортному варіанті. І перший переляк минув.
«Так, – оговтався Двірниківський, маніпулюючи кермом, –повернуся– здеру командировочні... і підйомні... і за швидкість... і за невагомість... і за шкідливість... Сам увесь фонд зарплати з’їм! Я їм покажу експеримент!»
У бічні ілюмінатори підморгували велетенські зорі. Навстріч вигулькнув метеоритний щит: «Підвищимо видобуток солі у районі Чумацького Шляху!»
«От дають!» – подумав механік, закладаючи віраж.
Але на курс повернувся без пригод. Попереду метлялася кометка з довгим газовим шлейфом.
«Хуліганить, – розсердився Двірниківський. –А карбюратор не регульований».
Почав гальмувати. У бічні ілюмінатори вдарили червонясті бризки.
«Гальмівна рідина! – обпекло. – Спрацьовані прокладки поставили. Халтурники!»
Хід зразу ж прискорився. Кометна крутилася на курсі, як п’яна.
Двірниківський безнадійно тис червону кнопку. «Тактак, – билося у скронях, – манжети не замінили, троси не підтягнули».
«Обійду на швидкості, – знайшовся, – газ!»
Ракета пішла, як застояний кінь. Почулося: чмихчмих! Рвонуло: впередназад, впередназад! Механік ледь не розтрощив лобом екран.
«Карбюратор! – здогадався. –Не прочистили. Голку не змінили. Насосом прокачали – і все! Бракороби!»
Кометка, яка виросла до розмірів БелАЗа, теж засмикалася. «Наша профілактика! – майнула божевільна думка. – Розжену всіх. І себе! Тільки б повернутися!»
– Дзень! – почулося. Ракету завалило ліворуч.
«Стабілізатор відвалився! – визначив дев’ятим чуттям
механік. – Підпаяти не додумались».
– Дзень! – ракета завалилася праворуч. Туди ж шугнула кометкакометулякометище!
«Все!» – подумав Двірниківський, вдавлюючись у крісло.
І туттаки ракета влипла в комету...
– Механік, живий? – почувся вереск.
Двірник івський розкрив очі і побачив, що лежить на моріжку, а над ним заливається слізьми Боря –шофер ремонтної літучки.
– Ми в кометі?
– У кюветі! – скиглив Боря. –Виїхали на лінію. За викликом. А тут рульова тяга луснула! І залетіли в кювет. Я вас ледь витяг з кабіни!
– А ракета де? – безтямно спитав Двірниківський.
– Ракета? Літучка? – ридав Боря. – Оця стара черепаха – ракета? Оно в кюветі доходить...
Двірииківськнй повернув голову і побачив літучку, що завалилася на узбіччя. З борту просто в очі били чіткі літери:
ТЕХДОПОМОГА.
СІЛЬСЬКИЙ ЩОДЕННИК ДІАМАРА СЕКТАНЮКА
Милу хохмочку підкинув мені рідини вуз! Я, майбутній поліглот, мушу їхати в радгосп збирати томати, ікск’юз мі – вульгарні помідори.
«Містика! – сказала маман. –Поясни декану, що ти не коняка Пржевальського, а світла надія скромної професорської сім’ї!»
Але мій дядько Теодор застеріг, що протест може кинути тінь на моє громадянське обличчя. «У важкі роки, – згадав він, –я не раз бував на селі. Уповноваженим по кролях і яровій пшениці. Ще на торфоперегнійних горщиках зуби з’їв! І нічого... Живий, як бачите!» І дядько притаскав мені свої мисливські чоботи, а мутер вибила довідку про застарілий плеврит. Плеврит – це звучить, але звідки застарілий, якщо мені лише дев’ятнадцять?
Востаннє ковтнув цивілізації на Хрещатику...
Прибули в радгосп. Ми з Лесем Бігуді розмістилися у сторожихи Степаниди Степанівни. Комунікабельна бабка! З телевізором, але без холодильника. «Нащо він, коли у мене погріб, як хокейний майдан», – пояснила старушенція.
На обід зарізала нам півня. «Та не жалко, –каже, – бо вилупився, ірод, як чапля. Мабуть, гиндик курку потоптав».
А до півня –мама міа! – подала справжнісінький французький «Арманьяк»!»Це зілля, – каже, – мій меншенький у відпустку привіз». Виявляється, молодший син баби Степаниди літає на міжнародних рейсах. «А старшенький, – говорить, – у мене невезучий. Дипломатом у Парижі мучиться. Роботи, пише, стільки, що навіть у ФоліБуржері (мабуть, лазня?) ще не побував. Бідна дитина!» Ну, здохнути можна!
Болота тут, як виявилось, нема. А є став розміром з озеро Ріца. Чоботи довелося зняти, взув кеди...
Вийшли на роботу. «Ось ваші трудові гектари, – показав керуючий відділком. –Зберете в строк –честь вам і слава!»
Я отетерів – поле до горизонту! А наші – хоч би хни!»У Тюмені, – сміються, – й не таке лопатили!» Теж мені самохідні комбайни!
Люська і Колька організували групи. Я напросився у вантажники. Почали тягати переповнену тару. Скоро ми с Лесиком гахнули два ящики. «З вас вантажники, як з посліду куля!» – розлютилася Люська. От зануда! Я запсихував і зламав на мізинці ніготь, який відрощував для шику. Тишкомнишком кинув цю ломову роботу і подався до літньої кухні. Фліртував з куховарками, але вони цього не зрозуміли. Хихикали, щоб я заплів косу, бо патли мені не йдуть. Темнота!
За обідом з мене кепкували усі. «Мабуть, він звик працювати з маринованими помідорами», – підкусила мене Люська. За підначку я з нею ще поквитаюся!
Після обіду милувався видами на врожай і якось випадково заснув у кукурудзі. Очуняв тільки під кінець роботи. Тіло обм’якло, відчув розслабленість. Може, дається взнаки застарілий плеврит?..
Сьогодні на роботу не пішов. Мозолі, як в орангутанга. І взагалі відчув легке серцебиття в грудях. По радіо передали, що в Гонконзі знову спалахнула епідемія вірусного грипу. Це дуже небезпечно.
Рвонув десятикілометровий крос до райцентру. Молоденька «вухогорлоніс» прийняла мене, як рідного. Дала довідку про грипозний стан. Довідку я взяв, хоч і впевнений у своєму плевриті. От вам наша медицина!..
Потихеньку хворів. Без наших у селі нудно. Відпрацьовую у ставі кроль і брас. Проявив плівку. Один кадр екстракласу: я відбиваюсь батогом від цапа, який хоче взяти мене на роги, а на задньому плані юрмляться перелякані свині. Треба віддрукувати і послати предкам.
Увечері ледь приплентався з роботи Лесь Бігуді. Сказав, що, мабуть, захворіє, бо зберегти розумову гігієну в таких умовах неможливо. Виявляється, ми вже обігнали радгоспну бригаду, з якою змагаємося. Знай наших!
Ледь не забув! Сьогодні всіх фотографував кореспондент з обласної газети. Якби ж знаття – виліз би на роботу. Перша прикрість...