Лектори принишкли, мов потерчата.
– Лише один ганебний факт! – гримів, як Саваоф, завідувач секцією. – У клубі села Соколівка наш лектор не зміг відповісти попові, що таке антисвіт і гравітація!
«З тим попом зв’яжись, – зіщулився лектор Фантомасенко. – Усі атеїстичні журнали виписує, антихрист».
– І це в селі, де функціонує церква, – розвінчував зав.
«А до церкви ходять півтори старушенції – резерв геронтології, – подумки поправив Фантомасенко. – Піп молодий, ні в чорта, ні в бога не вірить, гаспид...»
– І є сигнал, що тамтешній піп п’яничка і паливода, – розлягався трубний бас зава.
«Справді, – згадав Фантомасенко, – той стиляжний попик якось відпустив у чайній гріхи механізаторам і студенткам. Ще й проповідував, що голова колгоспу ні біса в гульні не смислить. От чортяка!»
– Цю ситуацію треба виправити!
«Мадонна міа! Що він надумав?»
– Треба дати гідну відсіч!
«От сам і дай. Розспівався, ангел...»
– Треба, нарешті, провчити отцяхаламидника...
«Як мені відхреститися?»
– І добряче провчити...
«Забожусь, що на бюлетені».
– Від нас поїде...
«Свят, свят, свят...»
– Досвідчений лектор...
«Пронеси, господи...»
– Товариш Фантомасенко!
У мозочку Фантомасенка розпросторився хор: «Радуйся, ой радуйся, ниивоо, син божий народився...»
Він відчув, що його кроплять.
Розплющив очі – і побачив блідий лик зава. Той лив на Фантомасенка воду просто з графина.
– Боже милосердний, – смикався зав, – що з вами?
– Хіба ж діло, отак, з кондачка, відповідальне завдання давати, – гомоніли навкруг лектори. – Запросто богові душу віддати можна...
ШЕДЕВР
Я переступив поріг кабінету Цезаря Амвросійовича.
– Шедевр готовий? – спитав він.
– Гм... Текст є.
– Художній домисел має місце?
– Не без цього...
– Шедеврально! Велика штука цей художній домисел, га?
– Якщо взяти образні узагальнення...
– Я й кажу: вам, перодряпам, легше – крути, як хочеш. А нас, господарників, за цей самий домисел добряче луплять. Тим паче, за художній... Читай!
Я начепив окуляри і почав:
«Жилибули двоє друзів. І купили вони водночас машини. Перший по шию заліз у борги. Другий фінансово не постраждав. Перший дні і ночі копирсався у моторі. Другий лише підкачував шини. Перший наморочився з гаражем. Другий і тут не мав клопоту. Перший не вилазив зі штрафів. Другого автоінспекція не чіпала. Перший обважнів від поїздок і почав скаржитися на серце. Другий їздив і молодшав, наливався силою.
Бо:
Перший купив автомашину «Москвич».
А другий купив веломашину «Метеор».
Поспішайте! Купуйте велосипеди «Метеор»!»
– Шедеврально! – вигукнув Цезар Амвросійович. –
Музика, кантата, ораторія! «Лісова пісня»! «Шампаніана»! «Крейцерова соната»! Люблю я вас, літераторів, чортів собачих, за художній домисел, їйправо, люблю!
– Я той... не літератор. Я літпрацівник.
– Для мене ти Марко Вовчок плюс Жорж Санд! Таку рекламу утнув! Затоварились наші «Метеори», гори вони синім полум’ям!
І мене преміювали новеньким велосипедом «Метеор».
– За доблесні художні зусилля! – урочисто сказав Цезар Амвросійович. – І хай тебе супроводжує еротика дальніх доріг!
– Романтика...
– Я про це й кажу... Гайда у пробний виїзд!
Я натиснув на педалі. За хвилину мене наздогнав Цезар Амвросійович на своєму «Москвичі».
– Тримайся за мною, буде легше! – крикнув він.
На другому повороті я шугнув у кювет: неприємна то річ – ковтати газ із вихлопної труби!
ДІМ, В ЯКОМУ Я ЖИВУ
Дім цей новий.
Швидкопанельний.
Тут і потоваришував я з сусідою.
Познайомились ми якраз на новосіллях. Не встигли мої гості закусити, як знизу вдарила музика.
Ми, звичайно, скористалися і вшкварили український народний танок циганську молдавеняску. Аж паркет хвилями пішов. Дев’ятим валом. Тільки відсапались, як знизу гука сусіда:
– А тепер ви давайте! Щонебудь наше, змістовне – про любов!
Щощо, а співає моя кумпанія не дуже погано. Затягли ми до болю знайому мелодію, а сусідська кумпанія підхопила. Ото увертюра була! Симфонія!
Отак і заприятелювали.
Бува, сусіда знизу кричить:
– Агов! З яким рахунком наша збірна програє?
– А звідки ти знаєш, що програє?
– Невже виграє?
– Ні, програє.
– То на біса голову морочиш? Підкрути свого приймача голосніше – разом послухаємо, як наші крекчуть. Може, їхні форварди ворота переплутають?
Бува, я йому крізь підлогу гукаю:
– Егей! Прокидайся, бо проспиш царство небесне І земну роботу!
Чую: стукгрюк! Це у сусіди меблі сучасні. Комбіновані. Стілліжко. Від поштовху розвалюються. Шезлонг виходить.
– Спасибі, що розбудив, – сусіда кричить, – бо вчора я прийшов втомлений, як чіп.
– Чому?
– Та свято ж було!
– Яке свято?
– День грака.
– Аа...
Отак і живемо – перегукуємось. Він мені магнітофон знизу крутить, я йому приймач згори вмикаю на всі заставки. Дружба! Погано, що інші сусіди нам заважають та ще й гніваються.
Вибачте, я зовсім забув сказати: друг мій живе на першому поверсі, а я – на п’ятому.
P. S. – Ну, це вже ти занадто, – сказав редактор. І виправив мій п’ятий поверх на четвертий.
ВИХОВНИЙ МОМЕНТ
– Івасику... Івасику, вставай!
– Ух... Ще рано... Спатоньки хочу...
– Вставай, бо хлюпну води!
– Ой! Встаю, уже встаю... Дай пиріжок!
– Ось тобі по руках, невмивахо! Марш митися!
– Бррр... Знову гарячої нема...
– Гартуйся! Зубки почистити не забудь!
– Емаль стирається...
– Не знаю, як емаль, а штани ти стер... На тебе не напасешся! Ні, щоб сидіти тихо, либонь, крутишсявертишся...
– А на сорочці... той... чорнила нема?
– Он, лишенько! Звичайно, є! Промокашка нещасна! Вуха шатир – там, мабуть, чорнильні озера.
– Все! Помився! Чистий, аж бридко...
– Не колупайся в носі! Вчиш тебе, вчиш...
– То я думаю... Думаю з пиріжків почати...
– Ага! Циганське весілля обійдеться без марципанів! Поклади пиріжок! Берись за манну кашку. Ну! Ложечку за себе, ложечку за мавпу...
– Бррр... Що я – маленький?
– Дурненький!
– Чого ти, чого! ?
– А того! Цукерки з шафи потяг?
– Взяв...
– Не взяв, а поцупив!
– Чого ти, чого! ?
– А того! Не тягни капусту рукою – виделка є.
– Все! Я пішов!
– А що сказати треба?
– Я більше не буду...
– Більше снідати не будеш?
– А! Дякую за сніданок!
– Стій! Портфеля забув. Забудько!
– Набрид той портфель – зошити, підручники...
– Івасику! Щоб я цього не чула!
– Добре, добре...
– Обережно через вулицю... На зелене світло...
– Та знаю! Побіг, бо сам директор сьогодні на дверях
чатуватиме...
– Дожилися! Вже до науки вас ломакою заганяють...
– Біжу!
– Щасливо, Івасику!
Івасик, а якщо офіційно – кандидат педагогічних наук Іван Іванович Пацанівський – поцілував дружину і стрілою полетів до інституту.
КОНТЕКСТИ
Погладив по голові. І зняв скальп.
-
Гімн канцелярщині: концерт для скрепки з реєстром.
-
З анкети: «освіта – висча».
-
І від стирання грані можуть гострішати.
-
У буфеті кібернетичного центру відвідувачів обраховував електронний касир.