Відповідаю «та іншим»: «Вчіться на світових шедеврах. З незмінною прихильністю...»
Отримую на це зливу листів. Кращі твори нецензурної преси. Переплутав кількох обласних корифеїв з початківцями. Луплять дуплетом. Одни лист – мені. Копія – в Спілку.
Вліз!
Далі в ліс: приймаю авторів.
Атакує поетеса. Є форми, нема змісту.
Штурмує лірик. Є кучері, нема серця.
Пішли косяком. В одних – символи. В інших – порохня в порохівницях.
Беруть за горло:
– Друкуй! Мистецтво вимагає жерти!
На закуску– початківці. Накидаю оком: вірші – слаботонічні, біцепси – титанічні. Відсилаю на комісію по боротьбі з молодими.
Гвіздкую плакат: «Завідувач відділу поезії – першорозрядник з боксу».
Злазю на свіжого автора.
– Здрясця!
– Трясця!
– Надрукуйте!
– Хто такий?
–... ський. Майстер спорту з боксу.
Полотнію. Кличу прибиральницю тітку Медею. Вона на ставці літконсультанта. Витурює майстра.
Домальовую на плакаті:
«Майстрів спорту, а також усіх, хто важить понад 80 кілограмів, приймає редактор».
З’являється редактор. Знімає плакат.
Натякає: за плакатом на черзі –я.
Що робити?
Вчить: радься з провідними.
Мерсі, спасибі, дякую.
Заходить А. Показую йому вірші Б.
– Заскорузлий реаліст.
Заходить Б. Показую йому вірші А.
– Безнадійний естет.
Заходить В. Показую йому вірші Г.
– Темний символіст.
Заходить Г. Показую йому вірші В.
– Голий абстракціоніст.
– Такий собі Пікассо?
– Це який? З одеської філії?
– Ні... Живописець!
– Аа... Не знаю. Це по лінії Спілки художників. У них там ще панькаються...
Видираю останню волосину.
Дибаю до редактора.
– Де мій попередник?
– Втік на легкий хліб.
– Куди?
– В шахтарі...
СПОГАД ПРО МАТРІАРХАТ
Міжпромівська контора перелетіла до хмарочоса на околиці міста, полишивши у старому обшарпаному приміщенні обірвані телефони та бухгалтерію.
Бухгалтерія складалася виключно з осіб ніжної статі. Забезпеченість фінансової олігархії загсочоловіками була досить високою, якщо не рахувати дівиць Ліду та Люду і незалежну молодицю Ладу.
У Лади був день народження.
– Ніяка холера з тої околиці не прителіпається! – сказала Нінель Домкратівна, головбух. – Відгуляємо самі!
Із сумок випорхнули наїдки та напої, шампанське поєдналося з домашньою вишнівкою, і Нінель Домкратівна виголосила тост:
– За Ладусю! Жоден з мужчинслизняків і мізинця її не вартий!
– Жаль, що переселяємося в останню чергу, – зітхнула іменинниця. – Якось незвично без мужчин...
Усі засмутилися.
– Наливай! – перепинила мінор Нінель Домкратівна. – Що є мужчина? Істота слабкодуха і підступна. Згадайте часи матріархату! Мужчина тоді виконував функції, що не вимагали великого розуму, – чубився і добував їжу. А жінки вершили справи вічні – підтримували родинне вогнище і виховували дітей. Вибивши неповоротких мамонтів, мужчина винайшов тайні вечері та гру в дурня і посіяв перші чвари серед жіноцтва. Бо потрапляв з тих міроприємств у безтямному стані до чужих печер. З неймовірними труднощами жіноцтво привернуло мужчину до землеробства. Наслідки цього даються взнаки й донині. Надалі, завдяки бійкам, тютюну і шпагатівці, мужчина почав катастрофічно вироджуватись. Жіноцтво сполошилося, перебрало на себе добрячий шмат мужчинської роботи, щоб забезпечити дітей молоком, а нахлібників – закускою, і до того ж передало мужчині владу, сподіваючись на її дисциплінуючий вплив. То вже була непоправна помилка: мужчина зовсім розсобачився, сів нам на шию і викинув гасло: «Бережіть мужчин!»
– Їх за статистикою менше! – водночас пискнули Ліда та Люда.
– Брехня! сказала Ніпель Домкратівна. – Мужчина для статистики невловимий, бо шастає від куми до куми!
Усі опустили очі долу.
– Вперед, до матріархату! – піднесла келих Ніпель Домкратівна.
Лада тицьнула клавіш магнітофона, і той зайшовся в одчайдушному ритмі «стегнобіт». Амазонки вчинили неймовірну хитавицю з елементами рідних дріботушок.
– Хоч би чорт приніс якогось завалящого мужчину! – простогнала Лада серед розгулу матріархату.
І приніс! Рипнули двері, і до бухгалтерії вкотилося щось кривоноге, волохате, з ріденькими патлами і легковажною хустиною на гиндичій шиї.
– Салют жрицям любові! – заверещало створіння, що мало деякі ознаки мужчини (запалі груди, хтиві очиці, нетверда хода).
– Ура! Мужчина! Мужчина! – захоплено відгукнулися амазонки.
Танок набрав екстатичної могуті, бо створіння, пожбуривши у куток шубу й підсмикнувши джинсові панталони, хвацько вкрутилось у стегнобітний вир, застрибало, пішло скоком, встигло притулитися до кожної солістки і розпалило справжні мавританські пристрасті.
На ніжних жіночих (і дівочих) руках створіння попливло до столу.
– Який ти молодець, Бобчику, що не забув поздоровити Ладусю! – пишалася Нінель Домкратівна на правах законної дружини створіння.
– Штрафну Бобу Степановичу! – щебетали жінки (і дівчата). – Тост! Тост!
– Я вас люблю! – клацнув високими підборами Боб Степанович. – Так ніхто не любив! Що можу я іще сказати? Через тисячу літ лиш приходить подібне кохання!
– Браво! Браво! – співало жіноцтво, обдаровуючи Бобчика цілунками.
Нінель Домкратівна вчепилася у благовірного обіруч, згадуючи качалку, випробуваний передаточний механізм священних почуттів – любові і ненависті.
Бобчик охоче приймав поцілунки, намагаючись втримати у мозку телефони Ліди, Люди і Лади, вивідані у танцювальній веремії.
– За мужчин! За мужчин! – дзвеніли схвильовані жіночі (і дівочі) голоси.
Епоха нового матріархату відкладалася до кращих часів...
СВИСТУН
І від геніїв наука страждає. Бо вони некеровані.
Пам’ятаю, мав адміністративне крісло в одному науковому філіалі. Народу – орда. Але тихо.
У нас так: хтось шумне, а ми критикану штемпель – некерований. І у протокол. І втришия. Тому тихо було – дисципліна.
У нас так: номерок повісив – і не диш. Твори, видумуй, пробуй. Видумав – сам не пробуй. Віддай керчастині. Вона розбере, що натворив. І народить твою ідею. У свій час. І без тебе. Нам генії без надобності. У нас розум колективний. Я сам співавтором був.
Кандидатів у філіалі, як тирси. А тут доктора одного прислали. Не медичного, а технічних наук. Кандидати сиділи тихо. Звикли. А цей не звик. Посвистує. Коридорами тиняється. На підвіконнях моститься. Щось у блокноті черкає.
– Не свисти, – кажу.
– Я теоретик, – каже, – свищу і думаю.
– А я практик, – кажу, – витурю, тільки свиснеш.
– Якби не ваш стаж, – каже, – послав би вас...
І пояснив, до кого. Так фразу сплів –не підкопаєшся. Теоретик! Ніби послав, а ніби нічого подібного. Але обидно.
– Шуруй– кажу, – у свій закапелок. І сиди як миша. До сімнадцятої нульнуль. Здаси номерок – і свисти на вулиці. Там думай. А тут щоб тихо!
– Як на кладовищі? – каже.
– У нас не виступають, – кажу.
– На кладовищі теж, – каже.
– Що маєш на увазі? – кажу.
– Покійників, – каже.
– А з гумором, – кажу, – в цирк треба йти. У нас, – кажу, – не один гуморист слізьми вмився.
– Наздоганяю вашу мисль, – каже. І, насвистуючи, поплив від мене «Лебединим озером». Ручками – мах, мах! – як Плісецька крильми.
«Потанцюєш!» – думаю. Куди свистун, туди і я. Назбирав компрометацію – і до директора.