– Преса пише, що один таксист відмовився брати на чай!
– Значить, на горілку бере...
– Преса пише, що ми ображаємо вас подачками!
– А ви ображайте, ображайте, не соромтесь!
Довелось образити його ще на сорок копійок.
Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою.
Я бадьоро зайшов до ательє. Тут мене потішили – костюм вийшов на славу.
– Європа«А»! – вигукнув майстер.
Я поцікавився, коли він там крутився.
– Не перебував зовсім, – поквапливо запевнив майстер. – Це народна мудрість, що означає «шикмодерн». До речі, в Європі«А» традиційно віддячують червінцем у конверті.
– У мене нема конверта, – розгубився я.
– Давайте так, – заспокоїв майстер.
Довелося сягнути рівня Європи«А».
Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою.
Я весело попрямував до перукарні, де вибив чек на фасонну стрижку.
– Вас обробити згідно з тарифом чи індивідуальними прийомами краси? – поцікавився перукар.
– Красиво і згідно з тарифом!
– До вас уже був один жартівник, – індиферентно повідомив перукар. – Згідно з тарифом пішов стрижений під напівбокс. Його тут же зупинили – сплутали з відомим рецидивістом.
Я автоматично опустив до кишені перукаря карбованець.
Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою.
В елегантному костюмі, з івмонтанівською зачіскою я попростував до корчми вищого розряду.
Офіціантка швидко піднесла хліб і до хліба.
– На скільки обрахуєте? – дипломатично запитав я, коли «до хліба» приємно булькнуло.
– Навіщо обраховувати такого симпатягу, – посміхнулася офіціантка, – Самі щось підкинете. Ви ж не шмендрик якийсь, не доцент.
Я зашарівся і розрахувався з щедрістю стипендіата ЮНЕСКО.
По дорозі додому виявилося, що з премії не залишилось навіть міді на сигарети. Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою. Я попросив закурити у перехожого і з гумором переповів йому свої філантропічні пригоди.
– Так затьмарюються ідеали, – пожартував я.
– А ви їх не затьмарюйте, – одчикрижив перехожий.
– Тобто, при чім тут я?
– Не давайте хабарів – і край!
Я спохмурнів. Ну й типи зустрічаються! Чіпляються до дрібниць – і псують настрій.
ШАЙБУ!
У нашому місті зустрічалися дві хокейні команди. Преса величала їх елегантним імпортним словом «аутсайдери».
– Хокей – не балет! – заявив тренер «Штурму».
– І не іменини! – поглибив суперника тренер «Шторму».
Матч розпочався. Супротивники вдарились у груди в центрі, спікірували до борту і там зчепилися. Суддя смугастим чортом видряпався на борт, але його дістали і там. Другого арбітра знайшли через хвилину під хокейними тілами.
Комбінація повторилась біля протилежного борту. Цього разу в халепу якось ускочили кілька аборигенів з першого ряду, які зіграли другорядну роль прокладок між гравцями і льодом.
Наприкінці періоду мій сусіда сказав, що все це він десь бачив. Врешті він пригадав Льодове побоїще і висловив думку, що в фільмі батальні сцени менш переконливі, аніж тут.
– Мистецтву важко відтворити всю повноту життя, – відзначив мій сусіда.
Я не зміг цього заперечити.
У другому періоді «мала купа» утворилася ще до свистка судді, а після свистка набула сталої форми.
– Тепер я переконався, що життя – неминуча боротьба, – сказав мій сусіда.
– Класична, вільна, самбо чи дзюдо? – запитав я.
– Хокей! – вигукнув він. І тут же затаврував бокс як дитячу забавку і взагалі дурницю.
Завдяки вчасній, кваліфікованій і безплатній допомозі лікарів, справжній силовий хокей тривав. Мій сусіда заявив, що ніколи не бачив бою биків, та, здається, нічого не втратив.
Я не зміг цього заперечити.
У третьому періоді гра пішла цікавіше. Хокеїсти стомилися від колективного побиття. Один з нападаючих навіть вискочив на зручну позицію перед воротами. Але похизуватися індивідуальною технікою йому не вдалося. Захисник самовіддано вперіщив ного ключкою по голові з усіма наслідками, що звідти випливли.
На допомогу невдасі кинулись його колеги і продемонстрували перевагу комбінаційної гри. Вони припечатали захисника до борту, намагаючись встромити йому під ребро такий незручний інструмент, як ключка. І що найсмішніше – це їм вдалося.
Судді усунули з поля половину гравців.
– Перестрахувалися! – закричав мій сусіда. –Щоб легше було тікати від хокеїстів!
Я не зміг цього заперечити.
Мій сусіда гнівно заявив, що він нарешті хоче подивитися за свої гроші, як забивають шайбу. Телепатія таки існує, бо один з нападаючих все ж помітив шайбу і повів її до воріт суперників. Якимось побитом він обійшов захисника і залишився сам на сам з воротарем. Стадіон завмер.
– Шайбу! Шайбу! – заволав мій сусіда.
Кидок був сильним і точним.
Мій сусіда не зміг цього заперечити.
Шайба заліпила йому рот.
ТВОРЕЦЬ ДОСТАТКУ
Гексохлоранський, пробивний фотокор, вхопив мене за гудзика:
– Позич троячку!
– У кого?
– Мені позич!
– Звідки? Завтра получка. Завтра позичу.
– Ет! Завтра я буду купатися в шампанському.
– А сьогодні молоком обійдешся.
– Не вмієш жити!
– Ти вмієш. Позичаєшся, як каса взаємодопомоги.
– Парі! –спалахнув Гексохлоранський. – Парі, що ввечері, без копійки, буду дегустувати коньяк під гиндичку!
– Холодильник напханий?
– Голий, як факт!
– Сільські родичі наспіли?
– Пальцем в небо!
– Десь в розстрочку вгощають?
– Тю! Продаю методу, йолопе! В кишенях, значить, голографія. Сідаю на телефон. Дзвоню, скажімо, Степану. Гальо! Стьопчику? Казимірчик турбує. Слухай нюанс. Моя тітка притарабанилася. З райцентру. Знаєш, що привезла? Півкабана смаженого, раз. Піволеня в’яленого, два. Ні, не заливаю... У них уже розводять... Голубих оленів... Бо з кормами... А олені мох їдять... Ага, слухай далі: відро раків! Живих. Яка містика! ? У них договір по споживспілці. З Парижем. Ага... Літаками доставляють. Бортмеханік дав, кум її чи свояк. Ще – курчататабака. У них одразу. Пневмометодом. Інкубатори під тиском. То запрошую! І не думай! Тільки горючого в мене ні краплі... Перед получкою... Таку закусь – гріх... Ні, білу не треба... У них район передовий... Ну, півкіло коньяку... Гуляти так гуляти! Шампанії візьми. Тітка молода, співає після шипучки... Отожбо! За півгодини встигнеш? То ми розігріваємо...
– Високий клас! – зазначив я. – А з закускою як?
– Туттаки кручу диск. Дзвоню, скажімо, Вільямчику. Гальо! Шекспір? Привіт від лорда Бекона! Прошу без латині, це я – Казимірчик. Слухай нюанс. Щойно Нодар прилетів. Ага... Ми кровні кунаки. На курорті познайомились... На шампурах поклялися, шашлик зняли – і поклялися... Знаєш, що привіз? Це само собою. Два бурдюки. І чачу! Ну! Сто один градус... Зрозуміло, мандарини, гранати, чурчхелу... А в мене – будеш реготати! – і шкоринки хліба в хаті нема... Перед получкою... На тебе вся надія. Заріже! Ну, позич. Такі напої киснуть! В Івана є? Тягни Івана! Тут на батальйон вистачить. Ковбасу? Незручно. Що ми – старці? Візьміть півгиндичкн. Насмажимо... За півгодини впораєтеся? То я дістаю гранчаки... Кришталеві... Гамарджос!
– Архіталановито! – похвалив я. – За таке і канделябром можна...
– Пам’ять головне. Щоб на заангажованих знову не наскочити. Але ж і знайомих – півміста. Отак і стрічаються в мене: один – з випивкою, другий – із закускою. Сміхи! Але царська вечеря забезпечена!
... У получку здибався з Гексохлоранським. Ойойой! Фізіономія – у бинтах. На щоках – нашльопки.
– Невже наскочив?