– І не кажи! Зліва били пляшкою, справа – гиндичкою... Склероз підвів. Отакий нюанс.
ЩОСЬ ТРЕБА РОБИТИ
Уперше відчув себе обікраденим.
Відчуття було гостре, як радикуліт.
«Тебе обікрали!» – тьохнуло серце.
«Обікрали!» – пащекувало гайвороння.
Я приречено опустився на лаву в скверику.
Де портмоне? Ось портмоне. Посвідчення, права, резервний п’ятдесятник однією асигнацією. Ось він, рідненький! Порядок! Більше красти нічого.
«Обікрали, обікрали, обікрали!» – цвірінькали у мозок горобці.
Так... Вимикаю емоції, вмикаю здоровий глузд.
«Такого обікрадеш, аякже! – посміхнувся здоровий глузд. – А втім – аналізуй».
Аналізую. Спочатку – громадське, потім – особисте.
У чині нібито не ошуканий.
«Не ошуканий? – включився здоровий глузд. – Перевищений! Передрав ідею друга і вліз у крісло, яке належало іншому».
Так... У чині справді не ошуканий. Беру день нинішній. Зіпхнули плановий проект.
«З масою недоробок», – підказав здоровий глузд.
У всіх недоробки. Зіпхнули у строк. Подяки не треба – премія забезпечена.
«Подарував шоферові запальничку», – нагадав здоровий глузд.
А! Чудова запальничка! Оздоблена перламутром. Подарував! Від серця одірвав...
«Ну, артист! – хихикнув здоровий глузд. – Навзаєм новенький скат перекотився зі службового автоландо на твоє власне, а твій підтоптаний – на службове».
Ну й що? Держава багата. А ми бідні. Хто ж мене обікрав? Може, дружина? Скупердяйка! І взагалі не Мерілін Монро.
«А столична прописка?» – нагадав здоровий глузд.
Було. Мені в зуби – диплом і розподілення у незабутній край босоногого дитинства. А я – шлюбне посвідчення і прописку. Підніс під ніс. Потім тесть підпер номенклатурною сідницею...
«А щодо Мерілін Монро, – телепатнув здоровий глузд, – оформив секретарку з формами».
Ну! Стегна, скажу я вам... Де ж мене обікрали? Дача! Точно – дача! На біса мені здалася та латифундія? Своїх підлеглих не використовував – тільки стіни звели. А на дах запросив шабашників. Обідрали як липку! Хоча...
«Хоча збитки перекрила черепиця, яку тобі списали ніби брак», – обчислив здоровий глузд.
Справді... Але ж почуваюся ошуканим! Нутрощами чую, що обчистили!
«Не повірю, хіба щось у лісі здохло», – ущипнув здоровий глузд.
Так... Перевірю ще раз. Носовичок на місці. Десять копійок мідяками. А було п’ятнадцять. Ага! Як машину відпустив, вліз до автобуса. П’ятак кинув до каси. А проїхав дві зупинки. Куди їхав? Їхав до пивбару! Точно! Вирішив прийняти кухоль пива у демократичній обстановці. Дружина, сердобольна дурепа, тицьнула вранці рубляку. Де рубляка? Носовичок осьдечки... Десять копійок мідяками... А рубляки нема. Нема рубляки! Витяглії в автобусі! Притисли до каси і витягли! Рубляку витягли! Розплодили, розумієте, кишенькових активістів! Пропала рубляка! Випарилася, згинула, шелеснула! Нема рубляки! Ні, щось треба робити...
ПЛАТА ЗА СТРАХ
Заявляю без будьяких «але»: я – за страхування.
Я за всі види страхування і за всі його підвиди: від вогню, дощу, духових інструментів, сімейних обставин тощо.
Я люблю страхування.
Я обома руками за те, що «страхова сума виплачується при дожитті застрахованим до вказаного у договорі строку».
Хоча ви не знаєте моєї дружини, не кажучи вже про мого тестя.
Я за всі мудрі й гуманні пункти страхування, особливо за § 68 Правил змішаного страхування життя:
«Якщо смерть застрахованого настала внаслідок умислу особи, призначеної для одержання страхової суми, то цій особі страхова сума не виплачується».
Хоча ви не знаєте мого тестя, не кажучи вже про мою дружину.
Це патетика. А патологія у тому, що я боюся страхагентів.
Він прийшов, коли вдома я лишився сам – дружина й тесть відбули у середземноморський круїз.
Я показав страхагентові останній червінець, передостанні штани, а на додачу – ікебану страхових квитанцій.
Та кругленький страхагент, попри кролячі очі, мав анакондову хватку. Зігнорувавши доказові червінець і штани, він миттю виявив за квитанціями, що я не застрахований від постійної втрати працездатності од нещасного випадку, не кажучи вже про летальний кінець. Дружина й тесть, звичайно, були застраховані й від цих прикростей. Хтохто, а я таки добре їх знаю. А вони мене.
Ну, нежданий візитер вчепився за мою особу, як кліщ веснянолітнього енцефаліту. Цей страхагент був якимсь неперевершеним ентузіастом летального кінця.
Із запаморочливими подробицями він наводив хвилюючі приклади виплати чималих сум за летальний кінець застрахованих «внаслідок вибуху, обвалу, опіку, удару блискавки, дії електричного струму, обморожування, нападу злочинця, нападу тварини, раптового отруєння, крім алкогольного (що мене насторожило) та отруєння іншими речовинами, вжитими замість алкоголю (що теж не порадувало з огляду на дружину, не кажучи вже про тестя), а також від кліщового веснянолітнього енцефаліту (який згадувався вище), патологічних родів або задушення внаслідок попадання в дихальні шляхи стороннього тіла».
– Помирать нам ранувато! – грянув я, намагаючись заглушити страхагента.
Він витримав мій спів до кінця (не летального) і сумовито посміхнувся.
– Днями один клієнт, викапаний ви, похуліганському викинув мене зі своєї квартири. Поки я обтрушувався, він з’їв тарілю їстівних грибів, серед яких був один неїстівний. І гаплик, тобто – летальний кінець. А яка радість сім’ї, коли страховки нема?..
Тут я оскаженів і, озброївшись досвідом покійного, потяг страхагента за петельки на східці. Він пручався, але я, тренований тестем, не кажучи вже про дружину, успішно спустив летальника вниз.
– Допоможіть! – почувся стогін.
Я блискавично скотився до бідолахи.
– Здається, зламана нога, – мужньо мовив він. – Бюлетень бюлетенем, але ви, як чесний клієнт, маєте утримувати мене принаймні місяць. Ну, ліки, соки...
– А страховка? – недоречно прохопився я.
– Чого нема, того нема! – скрушно зітхнув страхагент. – Кожна копійка на обліку: на «Жигулі» збираю...
КОНТЕКСТИ
Суб’єктивно всі ми об’єктивні.
-
Інфузорії розмножуються діленням: я – тобі, ти – мені.
-
Думка назавжди заблукала у звивинах його мозку.
-
Гриз науку. Граніт лишив для п’єдесталу.
-
Всесвіт – місце, де захищено безліч дисертацій на тему: «Чи є життя на Землі?»
-
До речі, про американську свободу. Чому вона перетворилась на статую?
ГРОЗА ХУЛІГАНІВ
Мої ребра ледь витримали обійми щасливого новосела.
– Дивися, друже! – кричав він. – Вікна у півстіни, сейсмобезпечний паркет, кахляна ванна, стерильний туалет! А що я мав раніше?
– Куток у тітки...
– І секретні поцілунки з власною дружиною!
– А нині маєш палаццо!
– Ура! – вигукнув приятель.
Бабахнуло шампанське. Ми вийшли на балкон.
Серед зелені й води височіли новенькі небодряпи.
Бульдозери згортали до рукотворного урвища залишки блоків, плиток, скла та іншу умовну економію.
– Там буде Парк будівельників, – повідомив приятель.
– Яка краса! – видихнув я.
– Міф! – підтримав приятель.
– Дарницька Венеція!
– Дніпровська Швейцарія!
Втомлене сонце поволі занурювалося у далекі втаємничені плеса.
– Ідилія! – розчулився приятель.
І тут занявкало, заверещало, завило на манір котячого концерту.
Внизу, на містку через канал, джазбанда непризовного віку дерла горлянки під гітару і банджо.