ВОЗНЕСІННЯ СВЯТОГО КІНДРАТА
Я вже мав гіркий досвід розчарувань.
Минулої весни готувався освідчитись однокласниці в коханні, напередодні Першотравня сусіда по парті сипнув у чорнильницю карбіду — жовтий дразливий дим виповнив клас, урок було зірвано. Караюча рука класного керівника упала на мене. Я покаявся в провині — не виказувати ж було товариша. Послали по матір, духопеликів якої я все ще боявся, і мій Першотравень був чорним, як день у коморі.
Лихі передчуття гнітили мене, але я поклав за краще не піддаватися настроєві; напередодні суботи вилизав дядькові парусинові черевики, хоч на них і минув сезон (було в їхній крейдяній білизні щось святкове!), підстригся в перукарні на П'ятикутках («Я таки посаджу тебе на бочку! — багатообіцяюче мовив дядько Денис, коли я попрохав у нього тихцем від тітки три карбованці для перукаря. — Отоді вже замільйониться нам!») і спав на штанях із лижної пари, прасуючи їх.
А доля таки пожартувала зі мною: замість будинку під Лірою я втрапив суботнього вечора до асенізаційної валки.
Було щось небуденне, високе в тому, як ми збиралися, і це мене трохи втішило. Дядько дістав з горища фронтову сумку, яку ховав від діда Єврася, бо той поривався порізати її на підметки, вдарив об коліно, зтрушуючи пилюку — сіра хмарища завихорилася довкола абажура (дякувати богові, тітка Дора ще не повернулася з пивниці), зробив бутерброд з трьох буханців хліба та двох кусенів сала, а ще поклав до сумки піввінка цибулі, миску кислих огірків, дві часничини, дві півлітри коньяку власного виробництва — підфарбованого паленим цукром пійла, дюжину рогаликів і дюжину пиріжків з капустою та горохом (їх приносила з пивниці тітка Дора), решето помідорів-сливок, а яблук — без міри. По тому дядько вніс із хлівця старі лахи, і ми вбралися в кирзові шкарбани, які на всю Солом'янську вулицю волали їсти, аж мусили їм кинути по десяткові черствих горохвяників, у бавовняні штани, на яких за латками не видно було живого місця, і у ватні піджаки із саморобного сукна: в цих піджаках парубкували-дівували дід Єврась і баба Одарка. На голову собі дядько нап'яв вушанку, що в ній дід Єврась воював у першу імперіалістичну, а мені — пожованого коровою Манькою фетрового капелюха. Тим капелюхом тітка Дора досі йому дорікала: вертаючись від кума Цекала під величезною зеленоокою мухою, дядько повісив свою голову разом з капелюхом на кілок провітритися, бо ранком мусив здавати бухгалтерський звіт за квартал і хотів почуватися свіжим, а корова Манька, якій тієї ночі не спалося, за ніч зробила з капелюха гармонію і вдосвіта заграла на ній, усіх побудивши. Прокинувшись, дядько кинувся у двір, бо похопився за головою, а голова висіла на кілку цілісінька і тільки лупала очима в такт колінцям гопака, що його награвала зелена корова Манька. Дядько з великої радості, що корова знехтувала його головою, пішов навприсядки по двору, збивши таку куряву, що вона затьмарила ранішнє сонце і в Ирії ще довго теревенили про непередбачене астрономами сонячне затемнення й боялися, що то — на війну.
Нарешті ми вийшли в темний осінній вечір. Місяць ще не вибрався з-за шиферних дахів Солом'янки, лампочки на перехрестях ледве блимали з-під бляшанок — робочий день контролерів закінчився і солом'янчаки, хитромудро обминувши з допомогою голок та дротів електролічильники, повмикали нагрівачі й плитки. Але ми навіть жовті плями перехресть обминали десятою дорогою — тулилися до парканів, нишкли по глухих провулках, брели через городи: втрапити на колючі язики солом'янчан аж ніяк не входило в далекосяжні плани дядька Дениса, та і я, звичайно, не прагнув у такім вбранні здибати однокласників, а надто дівчину з календаря, хіба що, коли б їй загрожувала смертельна небезпека…
…Вона ввійшла в жовте коло від вуличного ліхтаря, голубим зблиснули її кісники, а чорна тінь уже скрадалася до неї від паркану і лезо ножа горіло білим вогнем просто місяця, який визирнув на той мент з-за хмари, і вона зойкнула, бо помітила нападника. Я ментом перестрибнув паркан, опершись рукою об стовпець, як стрибають у кіно, а друга моя рука уже хапала нападника за карк. Він скрикнув і повернув до мене перестрашене обличчя, тоді я вдарив його в пах, і він заточився і впав у канаву, хоч ніж його в останню хвилину басамнув по моїх грудях. Я повільно облягав на посріблений місяцем пісок вулиці, і дівчина з настінного календаря схилилася наді мною, гірко ридаючи, бо думала, що я мертвий, але я був тільки поранений. До шибок лікарняної палати тулилися пласкі обличчя однокласників, вражених моїм подвигом, але до мене нікого не впускали, окрім дівчини з календаря, і вона принесла газету з указом Верховної Ради про нагородження Михайла Решéта (Решéт — звучить вагоміше, аніж Решето, Решето — зовсім по-пакульськи), про нагородження Михайла Решéта орденом. Вона стоятиме біля сніжно-білого ліжка, і крізь холодні скельця окулярів зворушено і трохи засоромлено сяятимуть її розумні очі — очі відмінниці, майбутньої медалістки, і вона казатиме тихим, ніжним голосом, ніжним, тихим голосом вона казатиме: «Я люблю тебе, Решéте»…