Опасисті стовбури пшениць, наче прадавній дубовий гай, зáстили виднокіл. Пшеничним ланом з серпами в руках ішли могутні люди, що їхні голови торкалися хмар; лелека, наче авіалайнер, шугав над полем, а десь за пшеницею рокотало море, по якім припливе у країну Бробдінгнегу невгамовний Гуллівер. І, перегукуючи шум колосся та гупання вилузаного вітром зерна об суху полівку, я покликнув до женців:
— Будьте ласкаві, куди веде ця дорога?
— Іди — і відкриється! — прогриміли з ясного неба їхні голоси.
І вже узбіч дороги на пагорбі вимахував крильми вітряк, а його атакував закутий в іржаві лицарські обладунки прославлений Дон Кіхот. Коли він упав, переможений у нерівнім, відчайнім герці, але не скорений, я запитав з глибокою повагою до лицаря:
— Будьте ласкаві, куди веде ця дорога?
— Іди — і відкриється… — прошепотів благородний ідальго, заплющуючи очі, з яких по виснаженім обличчі текли сльози.
І я пішов далі, шпортаючи в калабані і місячи фезеенівськими, в блямбах, ботинками чорну в'язку грязюку, що жвакала, зітхала, цямкала при кожнім моїм кроці, а вже обабіч дороги, край прадавнього лісу прозирало з-поміж молодого калинового листу мавчине лице, і мавчині очі журно дивилися мені вслід, і мавчині вуста шелестіли:
— Іди — і відкриється…
«Іди — і відкриється» — шуміла тополя-дівчина серед поля; «Іди — відкриється!» — гукав Тарас Бульба, розіп'ятий на дереві, наче на хресті; «Іди — і відкриється!» — вистрелюючи останні набої в білополяків, кричав до мене Андрій Птаха; «Іди — і відкриється!» — озивалися з паперових лісів і перелісків юрми голосів, зливаючись, зіспівуючись у могутні хори. І я вперто йшов, і щось до болю рідне привиджувалося в обрисах поля, посмугованого рівчаками, байраками, дібровами, видолками, цяткованого синіми пастелями долин на темному полотні чорнозему. І тоді з туману випірнув візок, запряжений шкапою, що ледве дибцяла, по коліна в грязюці; у візкові сидів писарьок в німецькому мундирі з мідними блищиками і підозріливо зирив на мене, подорожнього.
— Будьте ласкаві, куди веде ця дорога? — запитав я вибачливо.
А писарьок, не віжкуючи шкапи, дістав із дерев'яної скриньки жмуток вилинялих від часу ганчірчатих паперів і став читати зичним верескливим голосом вродженого канцеляриста:
— «Село Пакуль Чорторийской сотни, при болоте Свин, в шестнадцати верстах близ города Ирия… В оном селе жительствуют козаки, владеет селом магистрат Ирийский… Двор старый, в нем хата одна, комора одна, сарай один, в этом дворе живет козак Василь Решето, урожденной онного села, лет шестидесяти, жена его Матрона Григорьевна, урождена оного села, лет пятидесяти, у них дети: сын Семен лет тридцати, здоров, жена Федора Климова, урождена села Халявина, лет тридцати, здорова, дочь Февросія, лет шестнадцати, здорова, дочь Феодосія, лет пятнадцати, здорова; у него пахотной земли и других угодий нету, имеет корову одну, овец четыре, промыслу не имеет, а бавится ремеслом возным; он, Василь Решето, с предков козак…»
Голос писарка у мундирі з блищиками віддалявся, розсотувався пустинністю полів, які стали зненацька знайомими і рідними; я упізнав долину, що в ній кожної весни стояла вода і з прозорого мілководдя виштиркувалися червонуваті пагінці щавлю; упізнав Діброву, куди ми влітку ходили чималим хлопчачим гуртом, бо то був природний кордон між землями Пакуля та Чорторийки і чорторийські хлопчаки задиралися до пакульських одинаків, а гурту боялися; упізнав на обрії круту баню пакульської церкви, що підпирала й тримала на своїх плечах край неба з ясно-білими гронами хмар. І в цей мент, коли до мого Пакуля лишалося не більше версти і серце мені невідомо чому завмирало, мене пробудив нетерпеливий, стривожений згук Кузьми Перебенді — великий лицедій виходив з Діброви, посвічуючи собі долонею, наче електричним ліхтариком.
— Доки можна блукати в паперових кущах, друже? Ти вже забрів і в рукописи? Ну, метка молодь. А надворі — ранок. Я з ніг збився, розшукуючи тебе…
Він підняв правицю, смикнув за край неба з оболоками хмар і, сухо шелестячи, відсунулася синя завіса неба: за широким, на півстіни, вікном ранкові в залюднений Ирійський майдан з рожевими, в риштуваннях, стінами новозведеного театру і сизими, в паморозі, вітами тисячолітніх ирійських соборів…