Оксана Тарасівна глянула на відьмочок пронизливим прокурорським поглядом і зненацька заявила:
— Даруйте за те, що накоїли мої роблені. Будьте певні — я не давала дозволу на вас нападати.
— Дівчаткам тільки б своєї хазяйки здихатись, — зловтішно позираючи на Оксану Тарасівну, додала Стелла. — Молоді, кров грає, на волю хочуть.
— Ваші бабці теж хочуть, ще й як! — раптом зухвало заявила Тетянка. — Цілу промову виголосили, про те, як вони на вас працюють, а ви… — Тетянка гмукнула, — …понаїдали пузела.
Оксана Тарасівна зацікавлено глянула на чималенький Стеллин живіт. Та почервоніла від злості:
— Це хто ж у мене такий розумний, на хазяйку свою дурну пащеку роззявляти?
— Вони у вас всі не дурні… коли про це йдеться, — посміхнулась їй Тетянка.
Ірка спробувала було застережливо штовхнути подругу, але та лише відмахнулась:
— Годі тобі, Ірко! Який сенс мені їх боятися — вони все одно вирішили мене вбити! Хіба ти не відчуваєш?
— А ти, отже, відчуваєш? — хриплувато спитала Стелла й трохи злякано покосилась на Оксану Тарасівну. — То прижився дар! У кістки ввійшов, у кров просочився. Із серцем зіллється, з розумом зімкнеться — буде нова відьма!
— Не буде! — Оксана Тарасівна роздратовано ляснула долонею по столу й нахилилась уперед, пильно вдивляючись Тетянці в обличчя. — Ти все правильно зрозуміла, дівчинко! Лише наші роблені дурепи могли подумати, що ми дозволимо їм прийняти справжній дар! Ми не збираємось втрачати своїх служниць!
— То навіщо ви дозволили привезти ту вмираючу відьму на острів? — спитала приголомшена Ірка. — Навіщо вирішували, хто з ваших роблених отримає дар?
— Я нічого не вирішувала! Я просто тягла час! Ця стара природжена мала забрати дар на той світ! Адже я не могла прямо сказати своїм дівчаткам, що не дозволю жодній із них прийняти дар! А якби вони, зневірившись, про все забули й кинулись на мене?
— Ото жахіття! — трясучи здоровенним животом, розреготалась Стелла. — Хіба ж роблені можуть піти проти хазяйки? На тебе та з твоєю ж силою? Їм же, дурепам, хуже! Тоді вони вже нікогда не будуть відьмами, і миттю потєряють усе, що здобули за допомогою твоєї сили!
— Чудово! І я лишуся сама, без роблених! А тобі тільки цього й треба! Я своїх дівчаток роки збирала: розумних, беручких, донечок впливових батьків… Я на них силу витрачала!
Бризкаючи слиною, відьми горлали одна на одну, й Ірка відчула, що мара минула. Ніякий це не сталінський трибунал, а найзвичайнісінькі тітки-скандалістки й продажний мент. Що він може проти відьми? Штовхнувши Тетянку, Ірка почала повільно просуватися до дверей.
Раптом одним стрімким рухом майор вихопив важкий десантний ніж. Тетянка злякано скрикнула… Ніж із розмаху встромився в стільницю, а майор, з несподіваною для його чималої ваги легкістю, зробив справжнє сальто. Через стіл з увіткнутим ножем. Важке тіло пролетіло просто в Ірки над головою. Відрізаючи дівчат від дверей, величезний, завбільшки з теля, вовк приземлився на всі чотири лапи. Він глухо загарчав, вишкіривши неймовірні ікла, потім його тіло здригнулося, потекло… Ірці здалося, що вона чує скрип трансформованих кісток… І ось уже біля дверей, недбало притулившись до одвірка, стояв великий літній мент.
— Знаєш, сестричко, у чому біда всіх відьом? — спитав майор в Ірки. І сам відповів: — Відьма кого хочеш може зжити зі світу, дай їй лишень відьмацьке причандалля й час… А нашому брату й долі секунди досить — щелепами клацнув… — І він зловісно посміхнувся.
— Ти, вовкулако, хвоста не задирай, бо без зубів залишишся! — урвала його Стелла й миттю солодко посміхнулась дівчатам: — Куди ж ви, дівчатка, так поспішаєте? Годі, один раз уже від мерців тікали!
— Отже, це ви підняли мерців! — Ірка почала розуміти. — Аби вони закопали Тетянку разом із даром!
Оксана Тарасівна знизала плечима:
— Отак поволі, поволі я б і надурила своїх недоумкуватих дівчисьок! Але тут з’явилися ви, і твоя подружка примудрилася перехопити в бабуськи дар! І яким вас вітром занесло?
— Та ми б і не знали про ваш шабаш, якби ви самі не надіслали запрошення! — з відчаєм огризнулась Ірка.
— Ми нічого не надсилали! — хором відповіли відьми.