— Ми теж не знали, що в місті є ще одна природжена! — додала Стелла. — Як на мене, то й Оксанка вже лишня!
Оксана Тарасівна обдарувала Стеллу презирливим поглядом — схоже, вона вважала, що зайва тут саме Стелла, — і знову повернулась до дівчат:
— Не знаю, хто надіслав вам запрошення, дівчатка, але він зробив вам ведмежу послугу, — майже нечутно сказала вона. — Мені шкода. Якби ти попросилась до мене в роблені, я б тебе взяла. Але дозволити тобі стати такою, як ми, — це вже ні-і! — Оксана помахала пальцем перед Тетянчиним носом. Потім перевела погляд на Ірку. — А ти… Ми б не стали зв’язуватись зі справжньою природженою — собі дорожче. Але ти кинулась рятувати подругу — і зараз опинилася в наших руках. Безпомічна, беззахисна. Нерозумно не скористатись із такої нагоди. У цьому місті й так розвелося надто багато відьом. Агов, сюди! — підвищивши голос, покликала Оксана Тарасівна.
Тієї ж миті двері міліцейського кабінету прочинились, і, низько пригинаючись, у кабінет влетіла четвірка височезних широкоплечих хлопців. Незважаючи на літню спеку, всі четверо були вбрані в куртки з каптурами, що закривали їхні обличчя.
— Цюці-цюці-цюці, — раптом завуркотіла Оксана Тарасівна, лагідно присвистуючи й клацаючи пальцями. — Кісточки, солоденькі кісточки…
З-під каптурів почулося глухе гарчання, гумова тканина сповзла з голів… Дівчатка дружно загорлали, навіть майор тихо, грізно загарчав, а волосся в нього на потилиці встало дибки…
Замість облич під каптурами були собачі морди! Чорні носи, що жадібно принюхуються, вишкірені ікла, вуха насторч — а посеред лоба одне око!
— Песиголовці! — злякано прошепотіла Тетянка. — Вони людожери! Відгодовують людей горіхами, а потім жеруть!
— Унікальні екземпляри! — з гордістю підтвердила Оксана Тарасівна. — Останні в своєму роді! Хоч до Червоної книги записуй!
— Знову! To ярчуками мене цькували, а тепер песиголовцями! У мене ніколи в житті не буде собаки! — простогнала Ірка.
— Таки не буде! — зловтішаючись, підтвердила Стелла. — Фас, цуцики! Їжте, не соромтесь!
— Ану стояти! — зненацька гаркнув майор, демонструючи песиголовцям, що приготувалися до стрибка, вовчі ікла.
— Та чи ти здурів, вовче? — злісно вереснула Оксана. — Вирішив із нами посперечатись?
— Це ти здуріла! — прогарчав майор і вже іншим, примирливим тоном додав: — Якби я вас, відьом, в усьому слухався, то й досі б в очереті спав і телят різав. Нюхом відчуваю, мої хлопці повертаються, — майор кивнув у бік вікна, — а в мене у відділку песиголовці дітей жеруть? — Він знизав плечима. — Мені з відьмами нема резону сваритись, але давайте зробимо все розумно. Хай дівчатка доки посидять у камері. А вночі ви підженете машину — і робіть що хочете!
Відьми злісно зиркали на майора болотно-зеленими очиськами, але з нижнього поверху й справді долинали чоловічі голоси. Сутичка песиголовців із «Беркутом» явно не входила в плани цієї парочки. Відьми неохоче кивнули:
— Але май на увазі, ми приїдемо, щойно стемніє. У цуциків уже слинка тече!
Ірка з жахом зрозуміла, що це правда, — голодна слина стікала із собачих пащек!
Песиголовці слідом за майором потягли до камер знесилених від жаху подруг. І кинули досередини.
Слабенька, заґратована лампочка освітлювала порожню камеру: умивальник, двоповерхові нари в кутку. Важкі двері, зачиняючись, брязнули.
Тетянка кинулась до дверей і миттю відскочила.
— Тут щось є, — вона обережно тицьнула пальцем на замок.
— Уже відчуваєш? — байдуже посміхнулась Ірка. — Відьми замовляння наклали. Аби ми не вибрались.
— Зламати зможеш? — діловито поцікавилась Тетянка.
— Чим, головою? — закричала Ірка. — Замовляння подвійне, а в мене ані трав, узагалі анічогісінько нема! — вона у відчаї впала на вкрите старим матрацом ліжко.
Тетянка присіла поруч:
— Вибач, це я винна, — прошепотіла вона. — Якби я тоді не змусила взяти мене на шабаш…
Ірка повела плечем. Яка різниця, хто винен, усе одно вони тепер обидві загинуть. По-дурному й паскудно, у шлунках останніх песиголовців! І жодного виходу! Збожеволіти можна! Ірка гепнула кулаком об стінку.
— Хтось стукає! — повідомила Тетянка.
— Дурепо, це я! — буркнула Ірка.
— Та ні, у віконце стукають! — двома стрибками Тетянка скочила на горішні нари й прилипла до заґратованого вікна.
Уп’явшись гострими кривими пазурами в цегляну стіну, перед вікном висів покутник. На одному плечі в нього теліпалася велика торба. А на іншому..
— Ірко, твій кіт! Він знову тебе знайшов!