— І телевізійників викликала! — заревів майор. — Ну, відьмо…
Він випхав назовні Тетянку, слідом за нею елегантним стрибком приземлився кіт. До відділку підкотив «Ніссан», а потім «Ауді». З них вийшли солідні чоловіки в чорних ділових костюмах із портфелями в руках.
— Адвокати! — гаркнув майор. — Ну, відьмо…
Ірка опустила голову — невдало якось усе вийшло!
— Ну, спасибі тобі!
— За що спасибі? — Ірка здивовано зазирнула в жовті майорові очі — той зовсім не іронізував, а справді дякував. Його обличчя азартно світилося.
— Та я зараз цих бандюков усіх захомутаю! За напад на відділок міліції! Прямо в телевізійників перед камерами! Жодні адвокати не відмажуть! Нехай тоді тільки спробують не дати мені полковника!
— А раптом вони вас?
— Мене? Ментівського Вовкулаку? Якісь нікчемні лохи? — образився майор. — Ану мерщій тікайте звідси, зараз тут буде гаряче! Успіхів тобі, Хортова крове! Переказуй там вітання від Ментівського Вовкулаки!
— Де — там? — розгублено перепитала Ірка. — Кому вітання?
Але майор не відповів. Десь далеко коротко гримнув постріл. Величезний вовк відсахнувся від вікна й одним стрибком кинувся в коридор. Пролунав голосний, сповнений жаху лемент, швидко зацокотів автомат. І здійнялося виття: міліцейський відділок здригнувся від грізного мисливського кличу ватажка. А у відповідь вибухнуло дружне ревище молодих горлянок — «Сірі вовки» почули заклик свого командира.
Розділ 11
День сьомий, людожерський
Знайома темна постать відокремилась від стіни. Винувато опустивши голову, покутник поплентався до дівчат.
— Що, знову тренувався? — втомлено зітхнула Ірка й закрокувала темною вулицею, подалі від міліцейського відділку й баталії, що там розгорнулася.
— Та годі тобі, не чіпай його, Ірко, — втрутилась жаліслива Тетянка. — Ти ж бачиш — як він старається. Усе одно він дуже нам допоміг — знайшов твого кота…
По цих словах у дівчинки за спиною почулося гнівне нявкання.
— Цe не я його, це він мене, — швидко пояснив дівчатам покутник. — Тікаю я, тікаю…
— Від кого? — безнадійно поцікавилась Ірка. — Адже майор наказав припинити переслідування.
— Ну так, але я не відразу це помітив, — зніяковіло опустив очі покутник.
— Зрозуміло. Як завжди — драпав і не озирався.
— Проте я цього разу вуха не затикав, — гордо повідомив покутник. — Щоправда, все одно нічого не чув. Аж доки кіт до мене не вискочив. І я-ак нявкне! Я відразу зрозумів, що він твій, Ірко, — підлесливо зазираючи Ірці в очі, сказав покутник. — Дуже поважний. Сам мене до міліції привів, я йому лише на стіну здертися допоміг. Там стіна гладенька — навіть котові вчепитись нема за що.
— З такими от пазурами — і такий боягуз!
— А де ти торбу з відьомським причиндаллям узяв? — поквапилась втрутитись Тетянка.
— Ніде. Торба в кота була, — здивувався покутник.
Ірка зупинилась. Глянула на кота, на сумку й засмутилась:
— Ну от, щойно з’ясували, чому мерці нас на цвинтарі без усякої передачі дара збирались закопати, а тут одразу нові загадки!
— А може, кіт сам? Він у нас он який крутий, крізь стіни проходить.
Кіт потерся об Тетянчину ногу. Продемонстрував, як високо цінує її думку.
Ірка похитала головою й покрокувала далі:
— Крізь стіни — це одне. А торбу зібрати — зовсім інше. Уявляєш, як кіт упаковує торбу?
Тетянка теж засумнівалась:
— Так, мабуть, для нашого кота це несолідно. Не той статус.
Кіт знову потерся об Тетянчину ногу.
— Між іншим, флакончики в ній так само не мої, — Ірка витягла з торби крихітний елегантний флакончик із зіллям. — У мене все простіше, у літрових банках.
— Нам увесь час хтось допомагає, — замислено проказала Тетянка. — Його голос покликав… — і дівчинка кивнула на покутника. — Білого Байкера — теж, тепер ось кіт приніс зілля.
— Ага, тільки з цього покутника… — Ірка теж кивнула на мерця, що плентався позаду, — …користі — як із козла молока. Білого Байкера перший стрічний мент зупинив. А запрошення на шабаш? Стелла з Оксаною його точно не посилали, навіщо це їм? Тож невідомо, допомагають нам, чи…
— Якщо допомагають, то хай ліпше моїм батькам зателефонують. Мене вже тиждень немає вдома!
— Спокійно, до міста ми дістались, а до ранку будемо вдома… — втішила подругу Ірка.
Слабкий шурхіт шин було добре чутно на пустельній вулиці. Темний фургончик повільно виїхав з провулка. Водій схилився до лобового скла — у мерехтливому світлі нічного світлофора Ірка побачила велику собачу голову на людських плечах! Рожевий язик пройшовся по чорних губах — собачих губах, — песиголовець кровожерно облизався.