— Стоячий город! Вертикальна грядка! — істерично захихотіла Тетянка. — Ну ти даєш, Ірко!
— Схоже, це нам зараз дадуть, — перелякано прошепотіла Ірка.
Відьми вже не бубоніли, вони вили, горлали, дружно виспівуючи слова замовляння. Підкоряючись цьому багатоголосому наказу, велет поворухнувся, з болісним гулом відірвав ногу від землі… Волого ляскаючи, рвалися зелені мотузки пагонів.
Ірчин кіт, грізно вигнувши спину, засичав на ворухку земляну гору. Гігантське ножище велетня опустилось. Земля здригнулася. Завалюючись на бік, як мотоцикл на повороті, кіт дременув у кущі. Велет зайшов на подвір’я.
Із дружним криком дівчата кинулись у будинок і зачинили за собою двері.
— Так він увесь будинок розвалить! — захлинаючись жахом, заверещала Тетянка. — Ірко, що робити, що робити?!!
— Я не знаю!!! — закричала у відповідь Ірка. Крізь прочинене вікно долітав дружний речитатив відьом і важке гупання ніг — голем прямував до будинку. Істерика накочувалася, підминаючи під себе волю. — Я вже нічого не знаю! Я більше не можу!!! Не можу!!! Допоможіть, ну хоч хто-небудь!!!
Повітря довкола дзеркала задрижало, те затряслося, затанцювало на гачку.
— Навіщо ти трясеш дзеркало?!! — закричала Тетянка.
— Нічого я не трясу! Навіщо мені дзеркало, мені допомога потрібна! Будь-яка!
Картинка в дзеркалі з’явилась так раптово, неначе увімкнули телевізор. Крізь густі сутінки бовваніли кам’яні стіни старовинного замку. Важкий лицарський щит валявся на капоті стареньких «Жигулів». Гостровухий ельф відкривав баночку коли, ікластий орк смажив над багаттям рибні палички. На задньому сидінні «Жигулів», згорнувшись клубочком, спав хлопчак. У кросівках і старенькій майці, у перешитому з маминої сукні плащі, а на голові в нього був обруч зі срібної фольги. Поруч лежав довгий тупий меч.
— Та це ж твій толкієнутий! — обурилась Тетянка. — Чи ти здуріла! Яка від нього користь?!!
Біля ґанку загупали важкі кроки, вхідні двері зарипіли — велетень дістався до будинку.
— Богда-а-а-ане!!! — у відчаї закричала Ірка.
Зображення в дзеркалі здригнулось. Від подиву Ірка роззявила рота. Богдан звівся… І Богдан залишився лежати! Їх стало два! Один хлопчак у дзеркалі продовжував міцно спати. А інший — такий самий! — полинув Ірці назустріч! Прямо з глибини дзеркального скла — у будинок! Тим часом у дзеркалі, як і раніше, було видно його двійника — що міцно спав посеред ігрового табору толкієністів.
Найдивнішим було те, що й другий Богдан теж спав. Він виплив крізь дзеркальну раму, легко торкнувся підлоги, безпомилково повернувся до Ірки… Проте його очі лишались заплющеними, а груди здіймалися рівним подихом, як у людини, що міцно спала!
— Що трапилось? — сонним голосом спитав цей Богдан.
І тут Ірка зрозуміла, що новий Богдан усе-таки відрізнявся від старого! Здавалося, він був вищим і міцнішим, а обруч у волоссі виявився з мерехтливого срібла. Розкішний лицарський плащ недбало спадав з його плечей. Ірка глянула на меч — зблиснув гострий, мов бритва, клинок.
З гарматним гуркотом тріснули вхідні двері, і в дірку просунулась величезна рука земляного велетня.
Полинувши повітрям, Богдан вилетів у вікно. Вітерець ліниво бавився складками його плаща. Зваливши вішалку, розбивши на друзки тумбочку зі взуттям, рука земляного велетня почала нишпорити коридором, потяглася в кімнату… І раптом спучилась і розсипалась дрібним чорним пилом. Несподівано зблиснула сталь клинка.
Дівчата кинулись до дверей.
Велетень розгублено тупцявся посеред двору, кружляв на місці, гупаючи важкими ногами, й відмахувався вцілілою рукою. А довкола нього з легкістю місячного сяйва в повітрі ковзав Богдан. Очі хлопчака, як і раніше, були заплющені, проте меч свистів у повітрі з неймовірною швидкістю. Жмутки зрубаної зелені, скибочки дрібно нашаткованої капусти, густий земляний пил розліталися навсібіч. А тіло велетня ставало все меншим і меншим. Ось обсипався шматок боку, величезний шмат землі відвалився від плеча…
— А недоумок наш здухачем виявився, — досадливо зітхнула Тетянка.
— Стосовно недоумка я не згодна, — твердо заперечила Ірка. — А щодо здухача… Що це за радість така — здухач?
— Вояк снів! Його дух може виходити з тіла й ставати до бою із найжахливішими потворами! Аби лишень його там ніхто не розбудив, — Тетянка тицьнула пальцем за спину, туди, де лишилися дзеркало й зображення хлопчака, що міцно спав. — Це ж треба! — знову засмучено сказала Тетянка. — Від нього ж тепер нікуди не втечеш! Варто йому заснути — і він у будь-які заворожені місця може пролізти! Ні, ну це просто кошмар, мені навіть відьмою бути перехотілось!