Тетянку, котра швидко крокувала вперед, вона наздогнала вже біля самісінького входу. А за мить поруч із ними вже був і Богдан із незадоволеною фізіономією.
— Ну як, усе гаразд? — поцікавилась Тетянка. — Гострих предметів, кісточок, черепів позбулися?
Богдан та Ірка лише засопіли у відповідь. Тетянку це задовольнило.
— Тоді ходімо! — скомандувала вона й штурхнула важкі скляні двері.
Перше, що вони побачили, — був пропускний пункт, а поруч — висока постать охоронця. От тільки в бік дітлахів охоронець не дивився, відвернувшись від входу, він гіпнотизував поглядом стіну величезного холу, що простирався за турнікетом. Від підлоги до стелі стіну було завішано маленькими татарськими й англійськими, на людський зріст, луками, короткими скіфськими клинками-акінаками, довгими кавалерійськими шаблями, кривими турецькими ятаганами, неперевершеними тонкими шпагами, прямими, вигнутими й хвилястими кинджалами… У кутку холу височіла стійка, а з неї зовсім невимушено, наче парасольки у вітальні, стирчали сокири, клевці й алебарди. І на додаток до картини два чоловіки в солідних офісних костюмах обережно вішали на вбиті в стіну гаки лицарський дворучний меч. А велика група таких самих респектабельних-костюмних панів і панянок із жадібним, зовсім дитячим захватом спостерігали, як вони це роблять. Лунко брязнувши, дворучник ліг у призначені для нього кріплення, і вся компанія, із охоронцем включно, вибухнула оплесками.
Богдан розвернувся до Тетянки й витріщився на неї пронизливо-злісним поглядом:
— Кажеш, солідна корпорація? Дорослі серйозні люди, з мечами не граються?
Його голос привернув увагу охоронця, і той моментально розвернувся:
— Діти, ви що тут робите? Ану геть звідси, вам тут не місце!
— Це до мене! — один із чоловіків, котрі вішали меч, покинув милуватися дворучником, і друзі впізнали в ньому Іващенка.
Охоронець ледь помітно знизав плечима й відсунув турнікет убік. Ірка та її друзі рушили до Іващенка, а добрий десяток очей уважно й насторожено спостерігав за ними. Про дворучник усі миттю забули, тепер компанія намагалася збагнути, що могло знадобитися генеральному директору від трійці звичайнісіньких дітлахів.
Іващенко, схоже, й сам зрозумів, що треба бодай щось пояснити співробітникам:
— Це… е-е… наші нові кур’єри. На літо, — пробелькотів він.
— Кур’єри? — миттю пожвавилася висока сухорлява пані. — Але навіщо? Ви незадоволені нашою кур’єрською службою, Володимире Георгійовичу?
інші службовці негайно відсахнулися подалі від пані.
— Я всім задоволений, Ірино Петрівно, абсолютно всім, — швидко запевнив її Іващенко. — Вважайте, що це… експеримент. Підтримаємо трудове виховання, дамо дітям заробити, туди-сюди… Зараз я з ними переговорю…
— Навіщо ж вам самому?.. Таке несуттєве питання. Я зрозуміла ваші вказівки й усе залагоджу… — одним довгим плавним кроком Ірина Петрівна підійшла до Богдана й навіть спробувала взяти його за руку.
Відпрацьованим рухом Богдан відступив, ухилився… Пальці дами схопили порожнечу, а Іващенко вже поспішав на допомогу.
— Ні, ні, я сам, зрештою, це імідж компанії, наші взаємини із суспільством, участь у формуванні молодого покоління… — забелькотів бізнесмен, намагаючись спрямувати друзів кудись у бік коридору. Але на шляху в нього відразу ж стала інша пані, молода й елегантна.
— Іміджем зазвичай займається мій відділок. Ми розчарували вас, Володимире Георгійовичу? — майже зі сльозами в голосі прошепотіла вона, а решта службовців на всяк випадок зробили ще невеличкий крок убік, аби відійти на безпечну відстань від тієї, хто насмілився розчарувати генерального.
— Ви мене просто зачарували, Агато Станіславівно! Тобто я всім задоволений! Дайте ж нам пройти! Я буду в себе в кабінеті! Нікого до мене не пускати!
Розштовхуючи всіх плечем, Іващенко провів друзів крізь юрбу й погнав їх уздовж коридору до солідних дверей із табличкою «Генеральний директор». При цьому він увесь час зацьковано озирався, немовби боявся, що ще якийсь голова відділку кинеться за ними слідом і спробує відібрати в нього Ірку. З острахом зиркнувши на власну секретарку, він пропустив дітей до кабінету, на всяк випадок іще раз із підозрою оглянув приймальню й зачинив за собою двері — наче люк підводного човна задраїв.
— Ну все, — полегшено зітхнув Іващенко, — давайте!
— Що давати? — перепитала Ірка.
— Ну, як що! Це… — і він почав жестикулювати руками, ніби зображуючи рухи чаклуна.
Ірка важко зітхнула й із докором зиркнула на Тетянку.