— Якщо так, то соколам тут тим паче робити нічого, — слушно заперечила Ірка. — А їхні розмови про місце, час, певний строк… А ще — пам’ятаєте? — під час нальоту на майора той сокіл вимагав, щоб наш вовкулака «її» віддав.
— Її? Владу? Територію? — розмірковувала Тетянка. — Гадаєш, два угруповання перевертнів тут стрілку набили? — Вона пильно вп’ялася в глухий тин, немов сподівалася простромити його поглядом наскрізь. Знову ковтнула коли. Напій хоч і тонізуючий, але ясності мізкам не додав. Тетянка, нічого не розуміючи, труснула головою. — Бридня якась! Що їм ділити, у них же територія в принципі різна! Соколи — угорі, а вовкулаки внизу…
— У дорослих іноді бувають неймовірно ідіотські ідеї, — тоном антрополога, котрий обговорює загадкові звичаї дикого племені мумба-юмба, припечатав Богдан. — Може, соколи вовкулакам небо застують або ще щось гірше…
— Ага, літають і зверху прицільно між вухами гадять! — уїдливо гмукнула Тетянка. — Списувати все на дорослий ідіотизм найпростіше. А спробувати зрозуміти дорослих ніхто й не намагається!
Обговорити цю тему докладніше не вдалося, бо з шовковичного гайка, який простирався по той бік стежки, висунулася морда вгодованого, крутобокого гнідого коника з елегантно вистриженою начесаною гривкою. Коник брязнув вуздечкою, подивився на дітлахів темними лагідними очима, ступнув уперед… Верхи на коникові сидів такий же вгодований міліціонер із круглою котячою пикою. Гілки здригнулися знову, і слідом за гнідим із гайка вийшов іще один коник, маленький і вороний. Такий же кругленький і добре вгодований. Барвисті тонкі кіски, які прикрашали гриву вороного, робили його трохи схожим на негра-хіпі. Хазяїн вороного був високий і такий довгоногий, що підошви його формених міліцейських черевиків раз у раз черкали по землі. Зріст і невесела витягнута фізіономія робили чолов’ягу схожим на Дон Кіхота, але замість надколеного бритвеного тазка на голові в нього красувався зсунутий набік міліцейський кашкет. Коники повагом наблизилися до дітлахів, які сиділи на землі, а обидва вершники задумливо дивилися на дітей зверху.
— А шо це ви, дітки, не проти ночі згадуючи, — трубним басом, який аж ніяк не пасував такому худому тілу, запитав довгий і тричі сплюнув через ліве плече, — шо це ви робите, та ще й без дорослих, та ще й під самим тином, за яким відповідальні працівники нашого відомства, та ще з іншого міста, та ще й на відповідальну зустріч приїхали, спокійно сидять та сил набираються? Та йшли б ви, діти, тьху на вас та від вас, — він знову тричі сплюнув, — ішли б ви собі додому, до батьків, до дідька лисого, аби подалі звідси! Ідіть, ідіть, цілішими будете! Недобрий тут зараз час надходить, а в недобрий час і місце недобрим стає…
— Усі менти зговорилися, чи що? — стрепенулася Ірка. — Їм що, одну вказівку дали — нас із острова спровадити?
— Ну ти диви, яка нахаба! — обурився довгоногий. — Добрі люди, — він злегка затнувся, — для її ж користі стараються, а вона ще й лається, наче собача, відьма неповнолітня! А якщо я тебе, та на правах хортицької кінної міліції через сідло перекину та й вивезу звідси, поки ще зовсім не стемніло?
— Кінь є — розуму не треба! — відрубала Ірка, відчуваючи, що лють, багряна, неначе колоски на полі, яке простиралося перед ними, закипає в неї в душі.
— Ах ти ж… — почав було довгоногий.
Круглолиций мент, який досі мовчав, зненацька нагнувся донизу, по черзі обвів дітлахів поглядом, затримався на Ірці й раптом, зашипівши, розсунув зуби чи то в посмішці, чи то в загрозливому оскалі:
— Та не жени ти їх звідси, дядьку Миколо! Такі вельми розумні молоді люди, та із залізним мечем, та зі швабрами, — мент безпомилково кивнув на щільно запакований у целофан згорток, в якому справді були швабри дівчаток і Богданів меч. — Та ще з пляшкою такого модного імпортного напою. — Він знущально посміхнувся й кивнув на пляшку кока-коли. — Мало чого вони шукають на Хортиці в ніч напередодні Сонцестояння?
І раптом Ірка відчула, що її лють згасає, немов залита соромом зі шланга. Що із цією нещасною кока-колою, вона не знала, але зненацька чітко зрозуміла, що вони, усі троє, виглядають цілковитими недоумками. Ну, справді: з відьомськими швабрами, з мечем здухача — і при цьому з пляшкою коли! Це все одно, що у вечірній сукні — і на лижах! Ірка страшенно, аж до сліз, почервоніла.
— Нам… мені… дуже треба! Дуже! — вигукнула вона.
Круглолиций мент явно збирався сказати ще щось уїдливе, але раптом придивився до Ірки уважніше, сильно втягнув носом повітря…
— У тебе що, кіт живе? — здивовано запитав він.