Повісивши на плече свій рюкзак і засунувши швабру під пахву, Ірка подалася слідом за подругою. Вони прямували геть від берега, в глибину острова. У темряві, яка спадала на землю, замаячила ще одна купа зелені: занадто висока для трав’яного поля, занадто низька для повноцінного гаю, і на кущі несхоже — рослини стрункі, довгасті. Придивляючись, Ірка сповільнила ходу й аж рота роззявила від здивування.
— Що це таке? — отетеріло спитала вона.
— Оте саме, — похнюпившись, гмукнула Тетянка. — Я теж не вірила, коли казали, що коноплі — це дерева. А воно от, росте собі, глянь, яке здоровенне вимахало. Богдан таки мав рацію — чортячий острів.
Однієї миті рослини розсунулися, і якась темна постать стрибнула на Ірку так швидко, що дівчинка шарахнулася вбік, не стримавши переляканого зойку.
Постать задоволено гмукнула й підійшла ближче. Це був аж ніяк не страшний бородатий очкарик богемного вигляду. З-під його яскравої жовто-зелено-червоної шапочки стирчали розкуйовджені патли, а між губами була затиснута саморобна сигаретка.
— Ви несправедливі, дорога Тетяно, зовсім несправедливі! Називайте цей острів чарівним, заклятим, навіть чудесним, але чортячим… Фе, мила моя! Ви ж не якась там дика селючка й навіть не примітивна городянка… Хто-хто, а вже ви мусите розуміти, що саме тут згаданий вами добродій ніяких особливих переваг не має і є всього лише рівним серед рівних, — він вийняв із рота сигаретку.
Нудотний димок поплив у повітрі, змушуючи Ірку гидливо зморщитися. Очкарик перевів свій погляд на неї:
— Ваші друзі, ні, дозвольте сказати — наші спільні друзі! — він обняв Тетянку за плечі, та дівчинка відразу ж його відсторонила, — багато розповідали про вас, дорога Ірино. Дозвольте відрекомендуватися, я Пилип! — Різким жестом, начебто щось відрубуючи, він простягнув Ірці долоню.
— Пилип? — перепитала Ірка, потискуючи пещену руку й зиркнувши на зарості конопель. — Пилип із конопель?
— О-о-о! — радісно вигукнув очкарик. — Пам’ятає! Вона мене пам’ятає! — Він підхопив Ірку під руку й потяг уздовж конопельних заростей. — Після стількох років майже повного забуття приходить людина — ну, нехай не зовсім людина — і впізнає! — Пилип зупинився, як укопаний, ривком змусивши зупинитися й Ірку. Смердюча сигарета випала в нього з рота, куточки губ плаксиво поповзли донизу. — Але ж був час, коли мене це не дивувало! — трагічним голосом мовив Пилип. — Подумаєш, упізнала. Таж мене всі знали! Ні, звісно, по Світовому Древу не пурхав, пронизуючи світи від верхнього до нижнього, небо й твердінь не стрясав, як дехто… — Він махнув рукою кудись убік, Ірці здалося — туди, де на круглій галявині перепліталися світні кола. — Але мав, хоч і камерну, зате справжню популярність! Я вискакував, звісно, «з конопель», — він показав на зелені зарості,— селюки лякалися, так само, як оце ви щойно. І всі розходились задоволені! Влився органічно в ідіоматику мови — ну, вислів такий, самі знаєте: «вискочив, мов Пилип із конопель». Я був упевнений: мене ніколи не забудуть! — Очкарик рішуче помахав пальцем… і знову поник. — І от — нові часи, нові герої. Забули! А якщо хто ще й пам’ятає Пилипа з конопель, то, вірите, — він роззирнувся й витягнув губи, лоскочучи Ірчине вухо гарячим шепотом із запахом дурману, — з дітьми кукурудзи плутають, безголові!
Пилип знову взяв Ірку під руку й потяг далі, оминаючи зарості рідних конопель.
— Та нічого! — бадьоро вигукнув він. — Спершу, звісно, впав у депресію, страждав, переживав. А потім пристосувався. Повністю змінив імідж. Пустив у хід деякі, як би це сказати, деякі побічні ефекти своєї первісної діяльності. До речі, не бажаєте? — Він спритно вихопив із задньої кишені джинсів важкий золотий портсигар і розкрив його. У тьмяному жовтому блиску акуратними рядочками лежали саморобні сигаретки, набиті дрібно порізаною сушеною травою.
Якусь мить Ірка тупо дивилася на портсигар, а потім до неї таки дійшло. Вона судорожно ковтнула й відсахнулася вбік.
— Ну-ну, навіщо ж так нервово реагувати! Не хочете, то й не треба, справа добровільна. Хоча я б рекомендував. Виключно для життєвого досвіду. Між іншим, товар добірний, це я вам як Пилип із конопель заявляю. Так ні? О, а я думав, що ви вже доросла… — розчаровано мовив він, скоса позираючи на Ірку.
Дівчинка холодно посміхнулась. На «слабо» дурепок купуй, таких, як Оксанка Веселко.
— То на чому ми зупинилися? — Пилип знову взяв Ірку під руку. — Наразі маю досить широку сферу впливу, й навіть, як би це сказати… — Він знову роззирнувся. Ірка ледь устигла відхилитися, відводячи вухо. — Щось на зразок особистих волхвів. Деякі з них, мої улюбленці, напередодні Сонцестояння приїжджають сюди до мене, у хортицькі коноплі. Зближаються з першоджерелом…