— І це — скарб? Ви що, його стерегли?
— А що таке? Справний скарб! — образився сивовусий. — Та якби не гналася за нами татарва, ми б цю скриню до ярмарку довезли, а потім би цілий тиждень гуляли! А на гроші можна хутір справний купити!
— Ага, чотириста років тому! А зараз мені що з ним робити, у краєзнавчий музей здати? — Богдан нахилився, набираючи в жменю старовинні мідні монетки…
— А що хочеш, те й роби, хлопче, мені-то тепер що! — І, скориставшись тим, що Богдан нахилився, сивовусий кинувся до сходів. — Скарб узяв, то з ним і залишайся, а я на волю!
Він мчав нагору, до темного квадратика неба, що здавався таким близьким. А Богдан із жахом побачив, як земля починає повільно сходитись між ним і сивовусим утікачем, назавжди замуровуючи хлопчака в собі.
— Стій! — закричав Богдан, кидаючись у напіввідчинений прохід. Земляні шари відразу ж заворушилися, лягли одне на одного, перекриваючи шлях і залишаючи лише крихітний отвір, в якому на мить промайнула спина сивовусого… і зникла. Охоронець скарбу вибрався на поверхню. Отвір обернувся на тоненьку дірочку й ось-ось узагалі мав зникнути. Затхле, важке повітря не йшло в легені, каменем застрягаючи в грудях. Богдан усім тілом ударився об стіну… Але земля навіть не поворухнулася.
— Ні-і! — припавши губами до отвору, у відчайдушній безнадії закричав Богдан, хоча й розумів, що його ніхто не почує, що ніхто не відгукнеться…
Раптом земляна стіна злетіла вгору, закидавши Богдана грудками. Важке тіло сивовусого з льоту гепнулося на потрісканий горщик, розтрощивши його на дрібний пил. Богдан підвів голову. На тлі темного квадрата неба, осідлавши швабри, літали дві вершниці.
— Дівчатка, я тут! — радісно закричав він, кидаючись до сходів.
Але міцна, жилава рука схопила його за щиколотку, зваливши на сходи:
— Куди? — прохрипів сивовусий, тягнучи хлопчака за ногу до себе, в земні надра.
— Відпусти! — відчайдушно закричав Богдан, щосили чіпляючись пальцями за коріння, яке стирчало зі стін. — Ти мене надурив!
— А неправда твоя, хлопче! — похитав чубом сивовусий. — Казав, що скарб твій буде, а що ти з ним звідси підеш, угоди не було! Моя варта закінчилась, якщо ти скарб узяв, мені на зміну прийшов! Мені йти, тобі залишатись!
— Не брав я нічого! — закричав Богдан і заїхав козака вільною ногою…
— Еть! — немовби поперхнулись позаду.
Хватка на щиколотці стала слабшою. Навіть не намагаючись встати, Богдан рачки кинувся нагору…
— Позаду! — долинув згори переляканий голос Тетянки, і прямісінько перед Богдановим носом на сходи, дзенькнувши, упав його власний меч.
Останньої миті відчувши спиною, як розсікається повітря, хлопчак озирнувся.
Лезо зблиснуло просто в нього над головою. Богдан виставив назустріч свій меч. Сталь брязнула об сталь.
— Нічого! — заревів сивовусий, і крива шабля запурхала в його руці, намагаючись дістати хлопчака, котрий вивертався. — Для заміни ти й мертвий згодишся!
Тупий меч міг лише відбивати удари козацької шаблі. Але Богдан розумів, що довго так не витримає. Незважаючи на те, що цей сивовусий козарлюга сто років байдики бив, він був професіоналом, кращим за будь-кого з майстрів клубу історичного фехтування. Плече Богдана немов облизав крижаний язик… Болю майже не було, хлопчак тільки побачив, як на кам’яні сходи скрапує його кров.
— Молися, хлопче! — закричав козак, змахуючи шаблею для останнього удару.
Бах! Бах-бах! Згори впали влучно кинуті камені, б’ючи сивовусого по голові й плечам. Охоронець скарбу спинився, прикриваючись руками. Богдан ударив тупим мечем, немов заступом, йому в груди. Дядька змело зі сходів. Богдан побіг нагору.
Квадрат виходу був уже зовсім близько, коли він знову почув за спиною важке дихання й зрозумів, що завзятий сивовусий вкотре його наздоганяє. Але тут повітря застогнало, знайомі руки схопили хлопчака й потягли нагору, протягнувши пикою по нерівних кам’яних сходинках. На мить Богдан завис між двома швабрами, немов білизна на просушці, а потім його обережно опустили поруч із отвором у землі.
— Не хочу! — завило звідти, і Богдан устиг побачити, як земля невблаганно змикається довкола сивовусого, котрий розпластався на кам’яних сходах. Рука із затиснутою шаблею ще якийсь час стирчала над землею, а потім почала повільно поринати. Ось залишився тільки клинок, ось його половинка, ось уже сам лише кінчик… А ось і його вже катма. Земля пішла колами, неначе вода від каменя, що в неї упав, і стала твердою.