— Ми що, ідемо? — перепитала Тетянка, нерішуче озираючись на святилище.
— Їдемо! — відрізала Ірка. — Як-небудь обійдуся! Без усіляких… відсталих!
— Ірко, стривай! Що значить «обійдуся»? — не чекала такого несподіваного повороту Тетянка й кинулась за подругою. — Адже ти не можеш так далі жити: і не собакою, і не людиною, і не перевертнем, і не відьмою…
— А жертву я по-твоєму принести можу? — очима, що звузились від гніву, зиркнула Ірка на кам’яні кола. — Кого різати будемо? Тебе? Його? — Вона кивнула на Богдана. — Чи туриста на пляжі зловимо?
Тетянка теж безнадійно глянула на давнє святилище.
— Я розумію, задарма ніхто працювати не стане, — забелькотіла вона. — Слухай, а грошима воно не візьме? А то туристи всі потікали, відчули, певно… — відьмочка криво посміхнулась.
— Не всі,— сказав Богдан. — Он іде хтось. — Він швидко потягнув дівчаток у гущавину дерев, що оточували галявину.
І дуже вчасно. Ще мить — і на стежці з’явилися дві добре знайомі постаті. Майор і Рудий повільно пройшли між кам’яними колами. Час від часу вони притупували черевиками по землі, немовби випробовуючи галявину на міцність, і навіть намагалися розхитати кам’яні стели.
— Здається, порядок! — нарешті задоволено повідомив майор. — Усе стоїть намертво, ніде нічого на спину не впаде!
— А чого, непогано б парочку пернатих такою камінюкою в землю вчавити, — посміхнувся Рудий.
— Тут уже вони скорше тебе вчавлять, їм це простіше, — буркнув Ментівський Вовкулака. — Усе-таки літають і можуть згори вдарити.
— Щоб ударити, доведеться спуститись, — заперечив Рудий. — А тут уже й стрибка вистачить, щоб до горлянки дістатись!
— Виходить, усе-таки стрілка, — прошепотіла Тетянка Ірці на вухо. — Битися зібрались!
— Порвем, не сумнівайся, командире! — продовжував виступати Рудий на галявині.— Нам із хлопцями ці пучки пір’я взагалі на один зуб! Чого ти так хвилюєшся, не розумію?
— Те, що соколи — ідіоти, це нормально. Скільки там тієї пташиної голівки, туди нормальні мізки не помістяться, — поступово підвищуючи голос, відказав майор. — Але чого ж ви в мене такі безмозкі? — гаркнув він. — Не розуміє він, бачте! А те, що сьогодні рід вовкулак скорше за все обірветься, це ти розумієш? Соколів ми порвем! Порвемо, звісно!..
Згори долинуло обурене пташине клекотіння. Над галявиною виписував кола величезний сокіл.
Ірка обережно визирнула з гілля, придивилась… Політ сокола повторював обриси кам’яної вісімки.
— Ні, ну ти тільки поглянь на цих мерзотників! Наглядають за нами, щоб ми тут якусь міну не заклали, — злісно пробурчав майор і, задерши голову, загорланив у блакитні небеса: — Порвемо, порвемо, навіть не надійтеся! — Він стишив голос і втомлено, безнадійно додав: — От тільки й вони нас — теж! Їх же вдвічі, якщо не втричі більше! Нікого до ранку не залишиться: ані вовків, ані соколів. Тільки наші трупи і, звісно, вона, красуня. Ну, може, ще й ти, Рудий, разом із нею, якщо сильно пощастить.
— Аби тільки не Кречет! — здавалося, ці слова вирвались у молодого вовкулаки з найглибшого закутка душі.
Командир зацікавлено на нього зиркнув.
— Виходить, ти готовий усіх своїх братів покласти? Заради якоїсь баби?
— Вона не баба! — у Рудого навіть волосся на потилиці стало дибки. — Вона найпрекрасніша! Вона моя наречена! А Кречет украв її, відбив! — Молодий вовкулака заметушився по галявині наче божевільний.
Діти, котрі сховалися в кущах, здивовано перезирнулися. Тетянка беззвучно роззявляла рота, немов риба, що її витягли з води.
— «Вона» — це не територія?! «Вона» — це жінка?! Вони набили стрілку через наречену? Що там іще за Гелена Прекрасна й Троянська війна? — нарешті видихнула Тетянка. — Цього не може бути! У наш час? Ну хай тут у святилищі все давнє й ненормальне! Але ж вовкулаки в нас сучасні, он як на бабки розкручувати вміють! І чому майор це дозволяє?
Схоже, це питання зацікавило й Рудого. Спідлоба позираючи на командира, молодий вовкулака спитав: