— То чого ж ти не заборониш, дядьку? Чому ти сам ідеш у бій та ще й решту ведеш?
— А тому, щеня, що сьогодні сокіл у вовкулаки безкарно викраде наречену, а завтра й наші території під крило взяти захоче! І підуть чутки, що зуби в нас сточилися… — Ментівський Вовкулака здригнувся, неначе збираючись висловити найстрашніше припущення, насторожено роззирнувся навсібіч і майже прошепотів: — А там, дивись, і жаби зі зміями вже тут як тут — за своєю часткою приповзли!
— Ще й не конкуренти — жаби, — презирливо пирхнув Рудий.
Майор глянув на нього, як на розумово відсталого:
— Іноді мені здається, що ти не нашого роду! У нашому роді таких тупих щенят не могло бути. Ти взагалі хоч розумієш, на кого хвіст піднімаєш? Та краще три соколині зграї, ніж одна-єдина змія-перевертень або, крий Боже, жаба! Як не прикро це визнавати, але із соколами ми однакові! Їхні й наші пращури отримали свою силу тут, біля цих каменів! Ми навчилися обертатись на вовків, а вони — на птахів! — продовжував лютувати майор. — А змії із жабами навпаки! Вони і є змії із жабами, що вміють обертатися на людей! І шляхи в них інші, не наші! Вони в чесну бійку не полізуть, вони весь час викручуються, комбінації в них хитрі, куди там ЦРУ… Ось тобі найвідоміший приклад, як вони заслали свою зелену жабу в царську родину! А вона й почала! Спочатку двох старших спадкоємців перед царем підставила. А потім і ще більше — союз монаршого дому з дворянством і купецтвом розвалила. — Вовкулака почав загинати пальці.— А сама тим часом разом зі спільниками царя потихеньку труїла — то короваєм, то сорочкою, змоченою в отруті. А все, придворне боярство на галюциногени підсадила: їм, бідолахам, то винні озера ввижалися, то обгризені лебедині кісточки оживали. А чоловіка свого взагалі підкаблучником зробила — у жаб’ячої отрути особливі випари, і мужики від них просто чманіють! Одне тільки щастя, перестаралась: цей кретин, тобто її чоловік, у такий сексуальний раж увійшов, що захотів її постійно в людській подобизні мати. От і знищив жаб’ячу шкірку, тут уся хитра комбінація й накрилася. Випадок урятувала людську цивілізацію! Та що я тобі розказую, чи ти змалку казок не читав?
Ірка, яка дуже уважно слухала цю розповідь, раптом із розумінням кивнула, немов і справді чудово розуміла, що саме мав на увазі Ментівський Вовкулака.
— Це він про що? — здивовано спитала Тетянка.
— Про Царівну-жабу, — відповіла Ірка. — Я так і знала, що в цій історії щось нечисте!
— А вона б потім і чоловіка свого загризла, — похмуро додав майор. — Зуби в жаб-перевертнів — ого-го, і протиотрути від них немає!
Ірка мимоволі здригнулася. А якби тоді, у неї вдома, зубата жаба-перевертень прокусила її черевик…
— У нашому світі дуже давні й дуже прості закони! Щойно розслабився — і все, кінець! — підсумував майор. — Тому сьогодні ми будемо з ними битись, хоч і надії вижити практично немає!
— Авжеж, сучасні! А живуть за давніми законами, — зітхнув Богдан, котрий ховався поміж гілок.
— Вони не давні, вони вічні,— прошепотіла Тетянка. — За ними в нас і бандити, і бізнесмени, і перевертні…
— Ти, Рудий, бережи себе під час бійки, — Ментівський Вовкулака благально глянув на Рудого. — Може, уцілієш. Одружишся на своїй… — він пожував губами, немов ковтаючи слово, і процідив крізь зуби: —…красуні, наплодиш нових вовченят.
— Та ти що? Ви за нас битись будете, а я за спинами відсиджуватимусь? Ніколи! — обличчя Рудого раптом освітилось. — І бійки теж не буде! Я знаю, що робити!
— Що ти там знаєш, щеня, — скривився майор. — Іди, клич решту. Сонце сідає, Сонцестояння в силі, коли стемніє, можна починати.
— Не віриш мені, ну й не треба, — посміхнувся молодий вовкулака. — Усе буде добре, дядьку! Я одружуся, а ви ще на весіллі погуляєте…
Рудий перелетів через ніж. Сірий із рудуватими плямами вовк широкими стрибками помчав стежкою.
— Ага, і Дніпро сметаною потече, — услід йому додав майор. — Ох, синку, синку! — старий перевертень стомлено присів на край кам’яного кільця.
— Ой, не подобається мені все це, жах як не подобається! — бубоніла Ірка, стривожено поглядаючи на пониклу постать біля старовинного вівтаря.
— Повземо через хащі й тікаємо, — охоче запропонувала Тетянка. — Справді, ну його, цей острів, святилище перевертнів!..
— Оце вже ні! Тепер я нікуди не поїду! — відрізала Ірка. — Варто було їх минулого разу рятувати, щоб вони тепер одне одного під корінь винищили!
— І чому я знала, що ти це скажеш? — безнадійно зітхнула Тетянка.