Перевертні зібралися в гурт кожен біля своїх кам’яних кіл.
Хижо пригнувшись, бійці рушили назустріч одне одному. Пружинячи на зігнутих ногах, вони кружляли, наче зібрались не битися, а танцювати. Вовкулака кілька разів змахнув на пробу ножем — досвідчений боєць, він не поспішав нападати. Затягнута в рукавичку цестуса рука сокола ставила блок… Опускалась… І Кречет нервово посміхнувся:
— Що, до неї на побачення ти так само поспішаєш?
Ніж полинув уперед. Але сокіл, легко вивернувшись, пропустив лезо повз себе. Шипи цестуса ледь-ледь не вдарили вовкулаці в скроню. Але Рудий ухилився…
Супротивники знову закружляли. Їхні руки швидко-швидко миготіли. Зблискував клинок, вибиваючи іскри із шипів рукавички, сталь билася об сталь.
— Ех, пивця б іще! — перебираючи ногами від хвилювання, мало не простогнав поміж глядачів молодий хлопець у джинсах.
Залізні пальці Рудого вправно схопили Кречета за плече, рвонули до себе, животом прямо на виставлений клинок. Соколи відчайдушно закричали…
І тієї ж миті цестус зметнувся, розбиваючи Рудому підборіддя й губи.
Бійці розлетілися в різні боки й завмерли один навпроти одного.
Кречет повільно прибрав закривавлену долоню від живота. Криво посміхнувся:
— Дурниця, подряпина! А от ти їй тепер навряд чи сподобаєшся! З такою пикою!
Рудий болісно ворухнув розідраним ротом:
— Забагато… балакаєш!..
Цівка крові текла у вовкулаки по підборіддю. Цівка крові текла в сокола по животу. Перші краплі впали на втрамбовану землю.
Ірка відчула, як у кам’яних вівтарях щось наче повело носом, принюхуючись.
Супротивники знову кинулися назустріч один одному. Зчепившись, вони покотилися по землі… Вовкулака тримав Кречета за волосся, закидаючи йому голову, а в горло соколові впиралося лезо клинка.
— Віддавай… — почав був Рудий.
Кречет із силою вдарив ліктем назад. Шипи цестуса устромились вовкулаці в живіт… Рудий відсахнувся, затискаючи долонями рану… Ніж випав йому з рук…
— Тепер квити! — хрипло скрикнув сокіл, вивертаючись із вовчої хватки, й замахнувся цестусом, прагнучи добити супротивника, який ледь тримався на ногах…
— Ще ні! — гаркнув Рудий. Він пірнув під кулак і заїхав Кречету коліном під пах.
Сокіл захрипів, зігнувся навпіл, і відразу коліно Рудого врізалося йому в пику, із хрускотом ламаючи перенісся.
— От тепер — квити! — ревнув вовкулака, штурхаючи сокола на землю й навалюючись на нього зверху.
Схожі, наче у близнюків, закривавлені обличчя були геть близько одне до одного…
Волаючи від збудження, волхви Пилипа підхопились на ноги…
Тіло сокола попливло, змінюючи обриси. Відчайдушно б’ючи крильми, величезний птах таки вирвався з людської хватки, а його загнутий дзьоб щосили вдарив вовкулаку в чоло. Сокіл здійнявся…
Прикриваючи голову руками, вовкулака перекотився вбік, зробив переверт через клинок, який лежав поруч… І сокіл на льоту втрапив у роззявлену вовчу пащеку.
Кістки крил страшенно хруснули в міцних вовчих щелепах. Тримаючи в зубах птаха, який іще намагався вирватися, вовк біг до вівтаря кам’яного кільця. Над «вісімкою» відчайдушно, безсило кричали й металися соколи.
— Давай, синку, давай! — скажено горлав майор.
Рудий мотнув головою, з розмаху жбурнувши сокола між стели. Важке тіло вдарилося об камені. Закривавлена людина, задихаючись, лежала на вівтарі.
Тим часом інша закривавлена людина, так само задихаючись, навалилася на неї.
— Мій вер-рх, мій! — гарчав Рудий. — І вона теж — моя! Від-дай!
Ірка побачила, як Кречет повільно, через силу похитав головою.
— Вона… з тобою… — ворухнулись розбиті губи. — Ти… відбив…
— Бр-решеш! — сильні пальці Рудого зімкнулися в Кречета на горлі.
Сокіл захрипів, задихаючись.
— Та він же його зараз уб’є! — Ірка підхопилась на ноги…
Гримнув постріл…
Молодий вовкулака сіпнувся, закидаючи голову… Потім схопився за груди… І впав на вівтар поруч із непритомним супротивником, змішуючи свою кров із його.
Кам’яні кола водночас здригнулися, начебто від землетрусу. І спалахнули шаленим світлом! Камінь вівтаря ледь чутно зітхнув, і Ірка побачила, що кров усотується в нього, неначе в губку. Юна відьма відчула, як із каменів щось виглянуло. Обвело поглядом галявину… І немов приготувалося до якоїсь рутинної, страшенно обридлої, але — що вдієш! — потрібної й важливої процедури.
— Вовк — жертва, вовк! Не сокіл! — радісно проклекотав старий Балабан, підхоплюючись над «вісімкою». — Але… хто стріляв? Хто? — Він розгублено обвів очима скам’янілих від несподіванки суддів і глядачів.
— Знущаєшся? — прохрипів майор. — Р-рви їх!
Перестрибуючи через кам’яне кільце, величезні вовки кинулися на середину галявини. Дике виття вовчої зграї розітнуло ніч. А їм назустріч, люто клекочучи, неслися соколи. Хижо розчепірені пташині пазурі встромилися в зашийок вовкулаки. Могутній загнутий дзьоб ударив у міцне вовче чоло, жбурнувши вовкулаку додолу. Б’ючи крильми, соколи по двоє-троє налітали на розлючених вовків. А десь вовчі зуби вже кришили тонкі пташині кісточки, і сокіл із пораненим крилом безсило бився на закривавленій траві… Пітьма сповнилась криком, хрипом, стогоном, клекотом, лютим клацанням щелеп.