— Усе буде добре, дівчинко! Тобі не потрібна Симарглова сила. Усе, що тобі потрібно, він і так вклав у твою кров! Для справжньої хортиці вистачить усього лише краплі, пролитої на землю Хортиці!
Краплі Ірчиної крові повільно розтанули на кам’яних стелах. Дівча почуло вдалині заливчастий гавкіт. Побачило, як, розбризкуючи навсібіч воду, прямо по гладі Дніпра мчить величезна хортиця. А на її спині шумлять дерева, сильні груди випираються скелястою кручею, вуха й хвіст шелестять степовою травою, могутні лапи стеляться стежками… І раптом Ірка почала рости, ясно й чітко розуміючи, що вона і є ця хортиця, вона і є Велика Хортиця! Це вона всім тілом відчуває, як у хортицьких соснових гаях проривається до світла самотній молодий дубок і як б’є вода в джерелах, і чиї вогні світяться поміж дерев у ніч Сонцестояння. Відчула, як давлять на плечі кам’яні кільця, що їх поклали на неї метушливі двоногі блішки. Дуже давно. З погляду блохи.
Тепер по цих кам’яних прикрасах щось неприємно повзало… І тоді вона потихеньку, ледь-ледь ворухнула плечем.
Перед очима знов потемніло…
Широко розчепіривши лапи, Ірка стояла між п’ятьма кам’яними стелами. Вівтар під нею гойдався, немов від землетрусу. Зміюк, які заполонили галявину, збило вбік, позгортало в здоровенні шиплячі клубки… звільнивши полонених людей!
«Чого поставали, тікайте, поки вони не оговталися!» — хотіла закричати Ірка, але замість цього в неї вирвалося розкотисте, громове:
— Гав! — і немов перелякане її власним гавкотом, за плечима в неї щось затріпотіло.
Ірка озирнулася…
«Ну нічого собі!» — від здивування вона висолопила язик і важко захекала.
За її сильною, темною, гладкошерстою собачою спиною красувалися сильні крила! Ірка невпевнено знизала плечима… Крила розпросталися, залопотали, проганяючи вітер…
— Хортова кров! Справжня! — немов не вірячи власним очам, вигукнув Балабан.
А хазяїн персня страшно закричав:
— Ні, ти не могла, не повинна була! Ні!!! Я все зробив, щоб ти не потрапила сюди, щоб не зуміла… Я не дозволю! Нізащо! — він крутонув на пальці свій рубіновий перстень.
Плащ пітьми, що огортав його, здійнявся шкіряними крильми завбільшки з півнебо. Хльоснув лускатий хвіст, висікаючи іскри з каменів святилища. Шия видовжилася, потяглася вгору…
І за якусь мить над Іркою, похмуро зблискуючи червоним вогнем очей, нависла гігантська голова стародавньої рептилії. Довга, як у крокодила, пащека розімкнулася, показуючи гострі й величезні, немов мечі, зуби.
— От гад, та це ж Змій! — задерши голову до чудовиська, яке здіймалося над галявиною, пробурмотала Тетянка. — Тільки на нього й чекали!
Шия Змія раптом сіпнулася, немов гармата під час пострілу, з роззявленої пащі вирвався клубок вогню й націлився просто на Ірку, котра стояла між п’ятьма стелами. Сильні ноги хортиці спружинили, і Ірка відскочила вбік. Вогненна куля врізалася в камінь вівтаря й, безсило зашипівши, згасла, начебто звалилася у воду.
Ірка відштовхнулася лапами… Сильне, слухняне, немов добре налагоджений механізм, тіло корилося миттю. А свідомість… Свідомість була її власна, відьми Ірки Хортиці. Перестрибнути через кам’яний бортик, ударити крильми, злетіти, на ходу міцно хапонути за хвіст Змія, який роздратовано хльостав ним навсібіч, перепурхнути незграбі-чудовиську за спину. Незнайомими й незвичними були лише цілковита безстрашність і азарт сутички, які панували в душі: «Ну дайте, дайте мені добратися до цієї зміюки!» Та Ірка відчувала, що до своїх нових відчуттів вона швидко звикне.
Жовтогаряче світло центрального вівтаря в розімкнутому кільці потьмяніло, начебто ображено наїжачилося, зате коло з п’ятьма стелами на мить засвітилось зеленим світлом відьомського вогню. Довкола Ірчиної шкіри теж затанцював вогненний ореол, але не жовтогарячий, як раніше, а зелений!
Хортиця злетіла в небеса. Гуркочучи, немов ракета на зльоті, гігантський Змій кинувся за нею. Вони зависли одне навпроти одного на тлі темних небес.
— А ми чого стоїмо? — стривожено запитав Балабан.
Він ударився об вільний від зміюк клаптик землі під ногами… І за мить сокіл-балабан з нальоту збив змія прямо з Тетянчиної швабри.
— От спасибі! Так, а ми ж із тобою ще не закінчили! — І, постукуючи шваброю по землі, Тетянка кинулась наздоганяти жабу, яка щодуху стрибала геть.