Б’ючи дзьобами, немов кулемети, соколи наздоганяли зміюк, які розповзалися хто куди. Меч сам стрибнув у руку здухача й легко розсік зміїний клубок навпіл… У стрибку Ментівський Вовкулака ловко відкусив голову гадюці, яка нависла над Рудим…
Тим часом Ірка весело жбурнула Змієві в морду зелений клубок відьомського вогню. Змій мотнув головою — потік полум’я збило вбік, кинуло на верхівки дерев — і враз спалахнула пожежа, заграву від якої Ірка піймала бічним зором. Змій роззявив пащеку… Втягнув у себе повітря… І тут Хортиця зрозуміла, що зараз вона, із усією своєю щойно здобутою силою, наче муха, проскочить Змієві поміж зубів і безслідно зникне в його горлянці. «По-моєму, я трохи переоцінила свої можливості!» — промайнуло в галові.
Ірка круто розвернулася й, щосили працюючи крильми, полетіла над островом. У спину їй бив тугий, злий вітер. Це Змій, розсікаючи повітря, нісся за нею. Ірка інстинктивно кинулась вбік. Обдавши жаром шкіру, вогненна куля просвистіла в неї над плечем. Хортиця знову метнулася, в останню секунду встигнувши піджати хвоста. Зуби-мечі клацнули якраз біля неї.
Ірка зробила крутий віраж, мигцем побачивши переслідувача, який гнався за нею.
«А він мене майже наздогнав! і я йому, мабуть, на один зуб!»
Новий клубок вогню вже летів прямо на неї. Злякано дзявкнувши, Ірка спікірувала вниз і пірнула в щільні зарості м’ясистих стебел. «Ой, та де ж Пилипові коноплі!» Ірка глянула крізь сплетіння стебел. Просвіти конопельної хащі осяяло яскраве сяйво. Дихнуло нестерпним жаром. Хортиця стрімголов викотилася геть. На конопельний гай упав цілий шквал вогню. Купу зелені неначе злизав якийсь вогняний язик. Ірка стояла обіч голої випаленої галявини. Одні тільки клоччя сухого сірого попелу й чорної сажі повільно осідали на землю.
«Треба щось робити!»
Позаду знову почувся свист, який щомиті дужчав. Ірка кинулась до води. Вона пронеслася над кручами. Тепер під нею простиралася гладінь Дніпра, посеред якої виступала з води маківка найстрашнішого, найнебезлечнішого, давно затопленого дніпровського порога, Тринадцятого.
«Пора!» — зробивши в повітрі хвацький кульбіт, Хортиця розпростерла крила й зависла якраз навпроти морди гігантського Змія. Його голова була більша, ніж уся Ірка, навіть разом із розмахом її крил. Змій гнівно уп’явся своїми похмурими червоними очима в песика, який літав перед самісіньким його носом, наче хотів загіпнотизувати його.
Ірка завмерла, немов заворожена. Одна-єдина думка крутилася в її голові: «Якщо він вирішить мене проковтнути, а не дихнути вогнем, мені кінець!».
Аж раптом вузькі вертикальні зіниці сповнилися торжеством. Змій роззявив пащеку ширше, явно наміряючись спопелити нікчемну шавку прямо в повітрі. Ірка побачила, як по довжелезній шиї прокотилася куля, начебто снаряд подавали в гаубицю. Здригаючись від раптового жаху, вона глянула крізь частокіл здоровенних Змієвих зубів. У горлянці у Змія засвітилося, немов лава піднімалася у вулкані, готова от-от политися через край.
«Зараз, зараз!» — ледве стримуючи себе, щоб не залопотати крильми й не кинутися геть, Ірка піджала лапи й згорнулася клубком.
У горлянці Змія заклубочився вогонь… І цієї миті з Ірки хлинув вузький потік зеленого відьомського вогню. Прямо Змієві в зуби. Він наче палицею заштовхнув вогненну кулю назад у горлянку й ковзнув слідом.
У змієвому животі глухо бабахнуло. Він здригнувся всім своїм величезним тілом. Клуби чорного диму вирвались йому з вух і з-під хвоста. Його пащека беззвучно відкрилася. І раптом Змій перевернувся в повітрі, неначе підбитий бомбардувальник, і зі свистом понісся вниз, туди, де вишкірялася з води гостра верхівка лиховісного Тринадцятого порога.
Склавши крила, Ірка каменем кинулася слідом, обігнала Змія, який падав, і в останню секунду встигла всадити у воду ще один спис відьомського вогню. Хвилі розступились, здійнявшись з обох боків, немов величезні водяні стіни, а під ними оголився гребінь дніпровського порога. І саме на цей гребінь, наштрикуючись на гостре каміння, з усього маху впала важка Змієва туша. Змій страшно скрикнув… Піднята відьомським вогнем хвиля хлинула назад. Страшенний вир закрутив Змія, намотуючи його на вістря зниклого під водою порога, немов на гвинт кухонного комбайна. У темній вирві води швидко промайнули кінчики шкірястих крил, хвилі здійнялися знову… А тоді все стихло.
Ірка, яка літала в повітрі, полегшено зітхнула й понеслась назад, до кам’яних кілець Симарглової галявини.