Розділ 19
Відьма від бога?.
Ірка легко приземлилася на галявину між кам'яними вівтарями. На якусь мить їй зробилося страшнувато: а раптом тепер вона назавжди так і залишиться здоровенною псиною із крильми. Буде літати собі над хортицькими кручами, на обід куштуватиме альпіністів з мотузок…
Але варто було Ірці лиш захотіти знову стати людиною, як крила легко склались за спиною, а шкіра поповзла, неначе стікаючи з неї…
— Ух ти, як у тебе класно виходить! — вигулькнувши з-за кам'яної стели, сказала Тетянка. — І крильця тобі страх як пасують!
— Так, нормально виглядають! — байдуже, начебто в перевтіленні у гігантську крилату хортицю не було геть нічого незвичного, погодилась Ірка. — А де жаба?
Тетянка так само байдуже підняла свою швабру. На поперечині жалюгідно теліпалася луснута жаб’яча шкурка.
Гидливо схопивши шкурку двома пальцями. Тетянка віддерла її від швабри;
— Мені її передача ніколи не подобалась! — Вона жбурнула жаб’ячу шкурку геть.
Та впала на каміння й спалахнула ліловим вогнем. Одна мить — і тільки пляма липкої сажі залишилася від шкури Царівни-жаби.
— Сподіваюся, втретє вона вже не вилізе! — буркнув майор.
Широким кроком він рушив до центрального вівтаря, уже на ходу репетуючи:
— Чого сидиш, вуха розвісив, ану злазь із каменюки! — він грізно навис над Рудим, котрий із острахом притисся до кам’яної стели. — Ти в мене тепер місяць із казарми не вийдеш! Ти в мене сортири навіть не зубною щіткою, ти в мене їх зубочисткою драїти будеш! Однією й тією ж цілий місяць!
— За що? — ледь-ледь проскімлив Рудий, важко сповзаючи з каменів.
— За любов до земноводних!
— Суворо він із вами, — пробурчав Кречет, про всяк випадок теж злазячи з кам’яного кола, і бочком-бочком, чіпляючись за стели, пошкутильгав до своїх.
— А з тобою твій старший розбереться, — пообіцяв йому навздогін майор. — Хортиці спасибі скажіть! Мало того, що вона заради вас, двох йолопів, крові своєї не пошкодувала, так іще й, он, проти його волі пішла! — Він кивнув на вівтар, що звільнився. — Гадаєте, їй дуже треба через вас сімейні стосунки псувати, телепні? — Вовкулака розвернувся до Ірки й, дивлячись на неї, із захватом мовив: — Ну, ти й дала жару своєму старому! Ти коли його подалі послала, у мене від страху аж хвіст на вузол зав’язався! — Він довірливо стишив голос, нахилився нижче до Ірчиного вушка: — Слухай, а я й раніше здогадувався, що у вас із ним стосунки не дуже! Але навіть не думав, що все так серйозно… Може, ти б із ним того… не собачилася… Ти ж усе-таки одна-єдина Хортова кров!
І ось тоді Ірка загарчала.
— Ой, Ірко, ти що, знову неконтрольовано перевтілюєшся? — нажахано заметушилась Тетянка.
— Чому ж неконтрольовано, цілком свідомо, — міцно стиснувши зуби, процідила Ірка. — Я майорові давно вже обіцяла: перевтілюся й усю їхню братію перевертнів на дрібні шматочки порву. А його першого! Годі мені мізки пудрити! — майже зриваючись на вереск, закричала відьма. — Вічно на щось натякаєте, вічно недоговорюєте… Яка ще Хортова кров? Які ще сімейні стосунки? Хто такий «він», яким ви мені вже всі вуха просвистіли? — І, шкірячи зуби, Ірка наблизилась до Ментівського Вовкулаки. Її очі налились лютою зеленню, і зелений вогняний ореол спалахнув навколо її тіла.
— Свистіти — це он, до соколів, — ображено буркнув перевертень. — А я нормально, по-людському, кажу. Про старого Хорта. Ну… про Симаргла, татка твого! — І він знову кивнув на центральний кам’яний вівтар.
— Кого-кого? — здивовано роззявила рота Ірка.
Світіння навколо її тіла почало повільно згасати… Дівча приголомшено обвело поглядом галявину.
— Ой, тільки не треба придурюватись! — роздратовано пирхнув майор. — Можна подумати, що ти раніше не знала! Ви ж навіть зовні, ну… не те щоб на одне лице, але на одну морду — це точно! А ще ці крила… — Він похитав головою. — Недобре, дівчинко! Навіть якщо ти не схвалюєш його вчинки, навіть якщо не хочеш із ним спілкуватись, робити вигляд, що й знати рідного батька не знаєш — це неправильно, повір старому! Звісно, його потяг до жертовної крові справляє неприємне враження… Але ж він не якийсь там маніяк! Ти пригадуєш, скільки йому років! І коли він виховувався… І взагалі, якщо ти сама категорично відмовляєшся від жертвопринесень, не треба нав’язувати свою точку зору іншим! — Вовкулака зиркнув похмурим поглядом на Балабана й розгублених соколів, що юрбилися біля «вісімки». — Я б на твоєму місці, наприклад, одного-двох таки замочив. І світ від цього змінився б тільки на краще! У всякому разі, особисто мені жилося б комфортніше.