— Ти що, здурів? Будеш у мене по кишенях лазити? — гаркнула Ірка.
Обома руками вона з усієї сили штовхнула Серьогу до стінки. Відразу ж відскочила, побоюючись опору: він хоч і придуркуватий, але все-таки доволі великий. Ірка так і лишилася стояти, обома руками притиснувши невдаху-програміста до пластикової панелі коридору. Повільно поставивши передню лапу на горло людині, вона з цікавістю слухала, як та захрипіла. У Серьоги під кадиком з’явилася доволі велика, дуже красива крапля, вона наливалася, немов ягода соком, і нарешті, зірвавшись, скотилася вниз, у ямочку ключиці, й розпливлася по футболці.
Кров… — якось немов не про себе, а про когось чужого, подумав Серьога й опустив очі вниз, де велика лапа, впиваючись пазурами, повільно занурювалася в людське горло. Між іншим, у його горло.
Обличчя Серьоги, яке в Ірчиному некольоровому світі й так виглядало блідим, зблідло ще дужче й набуло трупного відтінку. Очі були розплющені так широко, немовби хотіли вистрибнути з очниць, подалі від цього нестерпного видовища. Губи заплямкали. Серьога хотів закричати, але не міг. Не мав голосу.
Що могло його так налякати? Ірка зиркнула на свою руку — і отетеріла. Бо зрозуміла — що! Відьма відчула, як під тонкою Серьожиною шкірою злякано тріпотить жилка. Та й сама тремтить, так само злякано. На мить у неї промайнула надія, що ці ось пазурі, зовсім не її рука, а чиясь чужа, чия завгодно, аби тільки не її! Але надія була марною. Кожен кіготь був прикрашений малюнком в японському стилі, зроблений гелевою ручкою.
— Ти… Пусти… Пусти!!! — голос нарешті повернувся до Серьоги, він відчайдушно загорлав і смикнувся, ледь не розпоровши собі горлянку об Ірчині кігті.
На щастя молодшого програміста, дівчинка встигла розтиснути пальці. Її наманікюрені кігті зблиснули в білуватому світлі коридорних ламп. Відьма сховала руки за спину…
Тремтячи, Серьога відскочив геть, наштовхнувся на Богдана… Хлопчак миттю штурхнув його на Тетянку.
— Таки справді здурів! Ти чого стрибаєш?!! — гаркнула Тетянка, коли очманілий від страху хлопець сліпо наткнувся на неї. І злякано змовкла.
Шия й підборіддя студента були немов у червоній хустці. Тонка ниточка крові сповзла на груди й ковзнула за комір сорочки…
— Я помираю! Я стікаю кров’ю! — прохрипів Серьога, хапаючись руками за горло.
— Не свисти! — наказала Тетянка.
Владною рукою вона взяла Серьогу за підборіддя й підняла йому голову. При цьому старанно робила вигляд, що не чує, як Ірка гарячково белькоче замовляння, аби спинити кров.
Тетянка провела долонею по його шиї. Хлопець у нестямі заверещав. А отетеріла відьмочка побачила, як на Серьожиному горлі швидко зникають чотири рівні довгі подряпини — неначе слід від удару лапи великого хижака.
— Ну, чого ти репетуєш? — старанно зберігаючи байдужо-презирливий тон, процідила Тетянка. — Нічого немає!
— Як це нічого немає?! Та вона мені ледве горло не розірвала! Це все вона! Вона зробила! У неї… У неї пазурі! — тремтячий Серьожин палець тицьнув на Ірку.
— Що ти верзеш?! — Тетянка рішуче обійшла переляканого програміста. — Ну й де? — долаючи Ірчин опір, вона взяла подругу за руку.
Прикусивши губу, Ірка насилу стрималася, аби не закричати. Зараз її подруга побачить, зараз…
— Де ті пазурі? Я тебе питаю, чокнутий! — процідила Тетянка.
Ірка мимохіть зиркнула на свою руку. Жодних пазурів не було! Звичайні нігті, ось навіть на великому пальці лак уже трішки зліз. Знайомий гелевий малюнок. Ой, а лак-то синій! Вона знову бачила кольори. І божевільний калейдоскоп нових звуків стих, немовби в її голові щільно зачинилися двері, залишивши за собою незвичні шуми й шерехи.
— Так, годі! То нас шикує, то корчить із себе ідіота! — напалася Тетянка на Серьогу. — Сам, мабуть, прищик роздер, коли голився!
— Нічого я не роздер, — відбивався Серьога. — Я ще не голюся!
Тетянчина фізіономія стала єхидною.
— То ти ще манюня? А як розкомандувався! Багато про себе думаєш! Роби, що тобі шеф наказав, а то миттю звідси вилетиш! Хочеш перевірити?
— Але в неї справді були пазурі,— жалібно мовив Серьога.
Усі дорослі понти крутого співробітника крутої компанії миттю з нього вивітрилися. Зараз він нагадував нажахану дитину й час від часу із острахом позирав на Ірчині руки.