— Ви чого? — загарчала на них Ірка, Богдан лише мовчки ковтнув слину, А Тетянка тремтячим голосом поцікавилась:
— Ірко-о… А ти якою зубною пастою користаєшся?
— Якою ще пастою? — сторопіла Ірка… і тут помітила своє відображення в темному екрані комп’ютера. Обличчя як обличчя, все начебто звичайне… От тільки зуби… На темному тлі її відображення з-під піднятої верхньої губи виблискувала пара міцних, гострих іклів!
Дівча з розмаху сіло на власні п’ятки.
— Обертаюся на вампіра, чи що? — вона запустила палець за щоку й почала обмацувати зуби. Зуби були як зуби, нічого дивного. Ірка нахилилася низько-низько, майже торкаючись носом темного монітора, і розтягла губи якомога ширше. Іклів не було. Тобто звичайні, слабенькі людські клики нікуди не поділися, а от ті, моторошні, безслідно зникли. Та й чи були вони?
Ірка замислено нахилила голову набік. І миттю забула про ікла, про нажаханого Серьогу, про все-все!
— Тетянко! Богдане! Гляньте! Тут на клавіатурі щось є,— тихо гукнула вона.
Усе ще із острахом поглядаючи на подругу, Тетянка підійшла й прикипіла очима до клавіатури.
— Кнопки, трішки пилюки… — почала коментувати відьмочка.
— Ну як же ти не бачиш! — урвала її Ірка.
Для неї клавіатура була схожа на багатошарове желе. Згори тоненький-тоненький, такий знайомий прошарок — сама Ірка, її безуспішна спроба за допомогою чаклунства розпитати комп’ютер. Нижче був другий, такий самий тонкий і теж знайомий шар. Ірка точно знала, що він належить Серьозі. Молодший програміст напевне торкався начальникового комп’ютера. А далі — густий, немов кисіль, ішов основний прошарок. Сама не розуміючи чому, Ірка була абсолютно переконана, що це слід зниклого компаньйона. І цей слід був скрізь! Він, неначе скло, вкривав стіл, схожий на товсту подушку, лежав на кріслі, ховався по кутках кабінету, струменів уздовж підвіконня, тягнувся по стінах і зникав під дверима. Він був сильний і свіжий. Ірка закрутилася від збудження, слабко поскиглюючи й чомусь вводячи Тетянку й Богдана в повний ступор.
— Компаньйон! Він тут, тут і там! Він тут скрізь був! І пішов за двері! — уривчасто промовила Ірка.
— Нічого не бачу! — дивлячись на подругу широко розплющеними очима, пробелькотіла Тетянка.
І тут Ірка зрозуміла, що такий виразний слід вона теж не бачить. І не чує. Вона сприймає його якось інакше, хоча зовсім не може збагнути, як саме. Але це не має значення. Головне, що слід усе-таки є, а отже, по ньому можна йти.
— Друзі, не знаю, як я це відчуваю, але наш компаньйон-утікач залишив за собою дуже чіткий слід. Треба подивитися, куди він тягнеться, а раптом хоч щось зрозуміємо, — швидко пояснила Ірка й поспішила до дверей. — Ну, чого поставали, ходімо швидше! — крикнула вона на друзів, котрі трохи завагалися.
— Ти що, і до коридору так вийдеш? — із зніяковілим смішком спитала її Тетянка.
Ірка опустила голову, оцінюючи свій вигляд, а потім зазирнула сама собі через плече.
— Я що, погано вдягнена? — невдоволено поцікавилась вона. — Так би й сказала відразу, коли з дому виходили!
— Ти нормально вдягнена, — переконливо відповіла Тетянка. — Тільки от розумієш… Ти на чотирьох ходиш.
Ірка ще раз уважно оглянула саму себе, почервоніла й швидко підхопилася на ноги.
— Авжеж, звичайно… Чого це я… Якось так… — ніяково забелькотіла вона.
Стояти на двох ногах було незручно, втома й слабкість одразу ж нагадали про себе. Та й слід тягся внизу, біля самісінької підлоги, і, щоб відчути його, доводилося повсякчас нахилятися.
Намагаючись не озиратися на принишклих друзів, Ірка вибралася до коридору. На порозі кабінету слід компаньйона-утікача вже нагадував не желе, а купу сплутаних макаронів. Сплітаючись у густе мереживо, лінії сліду тяглися то з коридору в кабінет, то з кабінету в коридор, і їх було неймовірно багато. Ірка присіла навпочіпки й замислилася. Нарешті дівчинка збагнула: деякі з ліній були давніші, вони немов вицвіли й розмилися. А сліди, залишені пізніше, здавалися більш виразними. Ірка обрала серед них найчіткішу лінію — саме вона тяглася з кабінету до коридору. Під Тетянчиним схвильованим поглядом, насилу впоравшись із бажанням знову стати рачки, Ірка рушила слідом за лінією.
Трійця знову кружляла корпорацією. Слід звивався по коридорах, іноді взагалі зникав, але відразу ж поновлювався. Пригнувшись до підлоги, Ірка мчала за цим слідом, а друзі поспішали за нею. Співробітники компанії, які зустрічалися їм на шляху, проводжали нових кур’єрів здивованими поглядами.