Друзі знову вибігли до холу. Слід перетинав його наскрізь, пірнав під турнікет і ховався за ним. Ірку не цікавило те, що відбувається навколо, й вона помчала туди.
— Дівчинко, туди не можна без пропуску! — укотре закричав охоронець. — Та що ж це за діти такі нав’язалися на мою голову!
Турнікет брязнув, ледь не відбивши Ірці носа. Не марнуючи час на пояснення, дівча вихопило з кишені універсальний ключ і на бігу провело ним по замку. Турнікет прочинився. Не відриваючись від сліду, Ірка попрямувала до заскленого виходу.
— А вас не пущу! — у розпачі кричав позаду охоронець. Тетянка щось йому відповідала, але він не припиняв репетувати. — Куди тікаєте? Стирили щось? І подружку свою поверніть! Агов, ти, негайно назад, я твоїх спільників зловив!
— Ми не злодії, не смійте нас звинувачувати! А ще зброєю цікавиться! — обурено вигукнув Богдан.
Ірка розуміла, що бажано б було повернутися, але слід манив за собою, кликав, обіцяв… здобич. Тобто розгадку, звісно. Нічого, зараз вона швиденько з ним розбереться й назад! Пригнувшись, аби не втратити сліду, Ірка помчала ще швидше.
— Сті-і-ій! — закричав охоронець.
Слід тягнувся крізь засклений вхід. Ірка раптом відчула, що там, прямісінько за прозорими дверима, на неї чекає хтось потрібний, важливий, знайомий. У тому, хто був за дверима, було щось напрочуд рідне. Вона щосили штурхнула стілець… і в’їхала головою в чийсь твердий, наче дошка, живіт. Ґудзик міліцейського мундира подряпав Ірці лоба. Чоловік глухо хекнув і міцно схопив Ірку за лікті. А потім підняв так, що її очі опинилися на рівні справді дуже знайомого обличчя.
— Куди розігналася, сестричко? — глухо буркнув міліцейський майор і посміхнувся своєю вовчою усмішкою. — Гадаєш, Ментівський Вовкулака може проґавити такий чіткий слід? Я його зачув ще тоді, щойно мене генеральний найняв. А користь із того яка?
Розділ 8
Про що говорять собаки
Позаду почулося тупотіння черевиків.
— Добре, що ви її затримали, майоре! — підлетів іззаду охоронець і схопив Ірку за плече.
Продовжуючи тримати дівча над землею, майор акуратно вийняв її плече з руки охоронця, обережно поставив Ірку на підлогу й навіть поправив на ній сорочку.
— Не затримав, а притримав, аби дурниць не накоїла! — повчально пояснив він охоронцю. — Ти друзів її відпусти. — Ментівський Вовкулака кивнув на Тетянку й Богдана, котрі застрягли за турнікетом. — Хай сюди йдуть, мені з ними поговорити треба.
— Без підписаного пропуску не можна, — ще й досі упирався охоронець.
— З міліцією скрізь можна, міліція — сама по собі пропуск, — авторитетно пояснив майор. — Давай, давай, відчиняй.
— А ви цих дітей точно знаєте? — майже жалібно спитав охоронець, коли Тетянка й Богдан, гордо задерши носи, крокували повз нього.
— Дівчаток ще й як знаю, — погоджуючись кивнув майор, — а от хлопчака вперше бачу, — і було в його словах, а точніше в тоні, щось напрочуд образливе. Немовби старий перевертень одним махом відокремив себе й відьом від звичайнісінького хлопчиська, котрий випадково опинився в їхній незвичайній компанії.
Богдан ображено засопів. Але найцікавіше було те, що Тетянка теж образилася на майора.
— Богдан — здухач! — хоч і пошепки, щоб не почув охоронець, якого роздирала тривога й цікавість, палко сказала вона.
— Ух ти! — Ментівський Вовкулака зиркнув на Богдана з повагою. — Воїн сновидінь? Наша людина! А ти який здухач — мечоносець?
— Н-не знаю, напевно… — мовив Богдан. — А які бувають?
— Це від людини залежить, — знизав плечима перевертень. — Я одного здухача знав, він у своєму денному житті дуже любив рибу ловити. То коли він з тіла виходив і на герць вирушав, тобто на діло, погань усіляку ганяти, він веслом орудував. Величезним таким веслищем…
Продовжуючи розповідати, майор пройшов у скляні двері й тицьнув пальцем у землю.
— Ось він, твій слід, зникає,— сказав вовкулака Ірці. — Тут наш підозрюваний сів у таксі й зник, розчинився. Він заздалегідь готував утечу, я хоч і неофіційно розслідування веду, а дещо з’ясував. Він замовив одразу три квитки, на різні рейси: до Відня, Тель-Авіва й Франкфурта. І жодним не скористався. Схоже, якось інакше драпонув, можливо, автомобілем.
— Але кордон він ніде не перетинав. В усякому разі, за своїм паспортом, — раптом неживим, якимось механічним голосом сказала Тетянка.
— А ти звідки знаєш? — вчепився в неї майор.
Тетянка піднесла тремтячі руки до голови:
— У мене в пам’яті записано.