Приголомшене таким напором дівча тільки й могло, що кліпати очима й мовчати.
— Адже він узяв вас кур’єрами, виходить, ви розносите якісь листи, папери, документи? — швидко спитала Агата Станіславівна, і її красиве пещене обличчя спотворилось тривожною міною, сповненою нетерпіння.
— І чому в моєму відділкові про них нічого не відомо? Що за секрети? — підхопила Ірина Петрівна. — У Володимира Георгійовича не має бути від нас секретів! Тобто в нього й немає жодних секретів від начальників відділків, розумієте, діти?
— Кому ви відносите ці листи? Ану показуйте! — Агата Станіславівна тупнула елегантною туфелькою.
Ірка напружено думала. Адже можна було взяти в Іващенка парочку папірців, ніби-то вони й справді розносять по корпорації пошту! Але сам генеральний директор, схоже, не припускав, що парочка його місцевих «відьом» може ось так от напастися на відьом запрошених. І що тепер робити? Сказати, що вони не розносять ніяких листів? Але ж не повірять, по обличчях видно! Ці пані не відчепляться, аж доки не з’ясують, які такі секрети хазяїн пускає повз них. І майор тут не допоможе.
Намагаючись потягнути' час, Ірка засунула руку до кишені. Й одразу ж два прохолодних прямокутники цупкого гладкого паперу ковзнули їй назустріч! Це ж бабусині карти! Здається, було якесь підходяще замовляння… Хоча Ірка пам’ятала не всі слова. Щось там «побачено», щось «отримано», «не писано, але ж читано». Добре, у ході справи вигадає, аби ритм підтримати. Як же почати…
— Не гадано — та побачено (здається правильно! або ж ні?). Не бажано — та отримано (здається, тут було якось інакше, але хай буде так, усе одно в зошит не подивишся!). Не писано, але ж читано. Приглядайся, роздивляйся, чого сам боїшся, — жахайся… — (ох і багато різних жахів у тексті вийшло!).
Але замовляння спрацювало. У Ірки в руках опинилися два цупких білих конверти! І Агата Станіславівна відразу ж нетерпляче вихопила їх у дівчинки. Глянула на адреси:
— Та це ж нам! Вони адресовані нам! — здивовано вигукнула вона.
— Огидні діти! Чому ви не принесли їх раніше?! Я так і знала, що вам не можна довіряти! — процідила Ірина Петрівна, хапаючи свій.
Гострі наманікюрені нігтики розпороли папір, витягуючи аркуші послань. Обидві пані почали жадібно читати текст… Їхні очі розширювалися… А обличчя за якусь мить спотворились однаковими гримасами жаху.
— Він не міг… Він не міг дізнатися! — побілілими губами прошепотіла Агата Станіславівна. — Не міг, ні! — відчайдушно закричала вона.
Їй в унісон лунав такий самий несамовитий крик Ірини Петрівни:
— Як він дізнався? Як?
Обидві пані круто розвернулися й, шкопиртаючи на високих підборах, помчали до приймальні Іващенка. Діти й майор, не змовляючись, побігли за ними. Навіжена кавалькада проскакала повз приголомшену секретарку й увірвалася до кабінету Іващенка. Здивований бізнесмен звів голову.
— Це не я! Володю, Володимире Георгійовичу, пане Іващенку, це не я! — вимахуючи листом, налетіла на нього красуня Агата. — Не знаю, звідки ти… тобто ви це взяли, але це не я, правда! Це не я телефоную вашій дівчині! Я їй ніколи не телефонувала! І гидотою її не називала, і не казала, щоб вона забралася з вашого будинку!
— Це не я! — з другого боку кричала Ірина Петрівна. — Це не я стерла на вашому комп’ютері урядовий лист! Я взагалі не чіпала вашого комп’ютера! І мера з днем народження не я забула привітати!
— Ви забули привітати мера? — розгублено перепитав Іващенко. І раптом осатаніло прогарчав: — Мера не привітали з днем народження? Та ви хоч розумієте… — він осікся. — Який урядовий лист? Звідки ви… — Перевів він погляд на Агату. — Ти! Отже, це ти тероризуєш мою дівчину? Це через тебе вона боїться виходити на вулицю?
Агата заволала щось незрозуміле чи то про свою любов до компанії, чи то до самого Іващенка, а Ірина Петрівна тупо повторювала, що це не вона, що вона не хотіла…
— Охоронець від нас шарахається, Серьога у своєму комп’ютерному відділкові дрижить від жаху, собачки теж, не кажучи вже про цих… — Тетянка кивнула на панянок, що причитали біля столу Іващенка. — Нічого не знайшли, проте на корпорацію такого страху нагнали…
— Страху? — схаменулася Ірка. — Точно, страху! Я зрозуміла! Я ж замовляння переробила! Випадково! Агата боялася, що Іващенко дізнається про дзвінки, а Ірина — що він викриє її помилки! Саме це вони й прочитали в моїх листах. Те, чого найдужче боялися! Кажеш, ми страху навели? Hi-і, це ще не страх! От зараз буде справжнісінький страх! — Неначе ковбой пістолет, Ірка вихопила з кишені стару колоду карт. — Ти, здається, хотіла півмільйона заробити? У нас іще є всі шанси! Якщо тут хоч хтось знає про зниклі гроші, він напевно дуже боїться викриття! — І відьма пустила колоду віялом.