— І що, ці зміни ніде не відзначалися? — насторожено поцікавився майор.
— У комп’ютері є план з усіма позначками, — заклацав мишкою Іващенко. — Дивно, — мовив раптом він, — план зник.
Усі уважно глянули на Серьогу.
— А що таке, — не вагаючись, знизав плечем хлопець. — Мені наказали план торохнути, я й торохнув. Він сказав, що планчик застарів, що новий буде.
— А що ти ще торохнув? — стомлено перепитав Іващенко.
Серьога так пильно вдивлявся в стіл, наче знайшов там щось напрочуд цікаве. І мовчав так завзято, що всі зрозуміли — він нічого не скаже.
Майор обережно взяв Серьогу за вухо:
— Колися, самородку, — ніжно попрохав він і трохи стис пальці.
Серьога відчув на вусі вже знайомий дряпучий дотик.
— Тільки не треба мене знову дряпати! Я ні в чому не винен! Він сказав — що це для жарту, я й зробив для жарту!
— Та ти скажи, нарешті, що ти зробив, — не витримав Іващенко.
— Ну, камери заново налаштував! Аби вони вдень по-звичайному знімали, а вночі зі старої касети увесь час одне й те саме переписували. А що тут такого, все одно вночі нічого не відбувається!
— Так, — важко сказав майор. — Усе зовсім просто. Вранці виїхав звідси до аеропорту — неначе змився, а ввечері взяв і повернувся. Ось вона, «вечірня доріжка»! Ось вона, «своя домівка»! Універсальний ключ має, дочекався, коли охоронець відійде…
— Так він завжди на місці! — закричав Іващенко.
Дітлахи дружно гмукнули, згадавши, як охоронець полишив свій пост, аби продемонструвати Богданові всі принади колекції зброї.
— Це не компаньйон ваш розумний. Це я дебіл, — не звертаючи уваги на бізнесмена, продовжував белькотіти майор. — Ще й дивувався, кретин безнюхий: час минає, а слід нашого втікача в будинку свіженьким лишається, не вивітрюється. Звісно, не вивітрюється, він же його поновлює! Уночі по коридорах гуляє…
— Тобто як, гуляє? — страшним шепотом перепитав Іващенко. — Ви що, хочете сказати, мій зниклий компаньйон… ТУТ? — Він обвів поглядом стіни кабінету, немовби сподівався прямо крізь кладку, штукатурку й гіпсокартон побачити принишклого втікача.
— Я точно вам кажу, тут ховається, мерзотник! — майор збуджено походжав туди-сюди кабінетом. — Збудував собі укриття…
Ще й досі приголомшений, Іващенко лише хитав головою, неначе його гепнули чимось важким межи очі:
— Міг, — нарешті погодився бізнесмен. — Він у будівельний раж увійшов саме тоді, коли я переговори стосовно цього проекту почав. Заздалегідь готувався, гад!
— Тепер треба тільки вирахувати, де розумник ховається! — і собі глянув на стіни майор.
А Іващенко зненацька спохмурнів:
— Стільки, скільки він перебудовував… Знаєте, він міг не те що одне укриття зробити — а всю корпорацію таємними ходами перекопати. І потім, він же раніше тут директором був! Ремонти робив. Що ж нам тепер, увесь будинок до фундаменту зривати, аби нашого втікача дістати?
— Він уночі гуляти вийде, тут ми його й сходимо! — азартно втрутився в розмову Богдан.
Але майор теж раптом спохмурнів:
— Будемо сподіватись, звісно… Але якщо він не повний ідіот, то, мабуть, здублював собі систему відеоспостереження, і вона йому не стару касету, а справжні коридори показує. А раптом той самий шеф, — майор кивнув на Іващенка, — вночі попрацювати залишиться або програмісти в Інтернеті затримаються. Він тоді зі свого укриття носа не показує, аж доки народ не розійдеться.
Усі знову втупилися в Серьогу.
Той засовався, почервонів і, нарешті, випалив:
— Ну так, так! Зробив я йому пульт! Переносний! Дистанційний! А що…
— Господи! — не дослухавши, простогнав Іващенко. — Ти ж, виявляється, у нас талант! Та якби ти хоч половину своєї винахідливості на роботу витрачав, я б тебе начальником комп’ютерного відділку зробив, за кордон би вчитися послав…
— Що, серйозно? — сторопів Серьога й розгублено закліпав очима.
Але дядько лише в німому благанні звів руки до стелі.
— А давайте ми замаскуємось, — повернувся до справи Богдан. — Хай Ірка з Тетянкою нас на щось обернуть. Компаньйон, нічого не підозрюючи, вийде погуляти…
— А тут на нього бачок від унітаза як стрибне, — закінчила замість нього Тетянка.
— Чому саме бачок? — здивувався Богдан.
— Тому що я тебе обов’язково оберну на бачок, не зможу відмовитись від такого задоволення, — повідомила допитливому воїну відьма. — Нічого з цього не вийде. Людей на предмети можна тільки ненадовго обертати, вони в неживій формі не втримуються — назад у самих себе переходять. Ось труп — будь ласка, на що завгодно.