— Та все одно дарма, — не слухаючи її, вів далі Іващенко. — Я й свою службу безпеки залучив, і до цих, що шпигунів ловлять, ходив, і комп’ютерних хакерів наймав, аби вони трансфери по банках відслідковували… Усі з мене гроші взяли, а потім руками розводять. Кажуть: жодних слідів! Коротше, для мене — повний кінець світу, хоч бери та вішайся! — Іващенко зсунув краватку на бік, немов і справді збирався повіситись прямо тут, на Ірчиній яблуні.— Саме тут я й згадав про тебе! Дав своїм хлопцям завдання… Вони, звісно, лаялися: ні ім’я, ні прізвища, ні тобі фотографії, тільки опис та приблизний вік… Але нічого: побігали, пометушилися, і бачиш — знайшли тебе, Ірко Хортице.
— І навіщо ж я вам знадобилась? — Ірка витріщилася на Іващенка з таким самим подивом, як нещодавно на бабусю.
Бізнесмен ніяково відвів очі вбік, поворушив губами, немовби куштуючи несказані слова на смак, і нарешті випалив:
— Я знаю, що ти відьма!
— Чого це ви лаєтесь? — ображено скривила губи Ірка. — А ще дорослий, називається!
Але тепер, коли найголовніше було вже сказано, Іващенко позбувся своєї розгубленості й перейшов до справи.
— Не мороч мені голову, дівчинко, — з тихою зміїною пестливістю прошипів він. — З пам’яттю в мене все гаразд і з мізками так само. Думаєш, я не пригадую, як ти на мітлі літала?
— На рогачі,— набурмошено виправила його Ірка.
— Для мене це несуттєво, — відмахнувся Іващенко. — А ще я пригадую, як ти обернула одну пані на копицю сіна!
— Це не я! — знову запротестувала Ірка. — Вона сама! Я просто не дала їй перевтілитися назад! А відьом не буває, ви ж самі тоді сказали!
— Несподіванка… Потрясіння… Шок, — відчеканив Іващенко. — Але пізніше в мене був час усе добре обмізкувати. І я зрозумів: ніхто, крім відьми, не міг таке виробляти! А знаєш, що ще? Я пригадав вашу розмову в провулку й проаналізував її… Замовляння там усілякі, чарівні слова, вийнятий слід. І ще ця моя хвороба незрозуміла, яку жоден лікар ніколи не бачив. І здається мені, що це ти намагалася мене вбити! Чаклунством! Правда? — бізнесмен пильно глянув дівчиськові в очі.
Ірка почала ніяково вовтузитися на лавочці. Відчуття провини за ледь не скоєне вбивство повернулося до неї з подвійною силою. А й справді, жив собі чоловік нормально, доки вона його слід не вийняла й замовляння не наклала. Гадала, що всього-на-всього тренується, а виявилося — ледь до могили чоловіка не довела.
— Але ж я вас потім урятувала! — спробувала виправдатись Ірка.
— Якби не зачарувала, і рятувати б не довелося! — заявив Іващенко.
Ірці його заперечення видалося цілком резонним.
— Я не спеціально, мене обдурили! — уже ледь не плачучи, виправдовувалася відьмочка.
— Отже, все-таки ти! — задоволено кивнув Іващенко.
Напружений вираз миттю зник із його обличчя, а на губах з’явилася посмішка. Він відкинувся на дерев’яну спинку лавочки й почав уважно вивчати Ірку. Так мисливець розглядає безпомічну здобич, вирішуючи: відразу з неї шапку зробити чи в клітці потримати — аби відгодувати трішки.
А Ірка раптом відчула, як під цим пильним поглядом вона поволі починає скаженіти. Тихе-тихе, поки ще нікому, окрім неї самої, не чутне гарчання заклекотіло в горлі. А краватка на шиї Іващенка почала невблаганно надити її погляд. Раптом вона уявила, як одним стрибком перелітає через стіл і її ікла впиваються в горло цього самовпевненого нахаби, який думає, що це він тут мисливець! І як він заборсається, задихаючись у її хватці! О, хто-хто, а вона вже точно не попсує шкіри!..
Раптом зі світу зникли всі фарби, залишилась тільки разюча чіткість чорного й білого, а злякане дівча міцно замружило очі.
Лють зникла, немовби її змило з душі. Ірка із острахом розплющила одне око. Усе було, як і раніше. Світ знову сповнявся квітами, а одною-єдиною чорно-білою плямою був Іващенко в його білій сорочці й чорній краватці, котрий так само продовжував сидіти навпроти Ірки.
Ірка похитала головою. Це ж треба, які дурниці в голову лізуть! Ікла, хватка, шкіра…
— Якась я агресивна сьогодні. На сонці перегрілася, чи що? — ледь чутно пробелькотіла Ірка.
— Ти там не бурчи, ти слухай мене, дівчинко, — цілком заволодівши ситуацією, кинув Іващенко. — Адже ти вбивця! — Він звів долоню, спиняючи Ірку, котра аж скочила з місця. — Так, так, така маленька мила дівчинка, і при цьому справжня убивця! А я — твоя жертва! — Цієї миті він був схожий на кого завгодно, але зовсім не на жертву. — Ти переді мною дуже сильно завинила, правда? І доведеться тобі цю провину спокутувати. По-моєму, так буде правильно.