— Торгує, і не часом, — відрізала Тетянка.
Іващенко трохи помовчав, а потім спитав:
— Багато чув про нього. І скільки ж ви хочете отримати?
— Гадаю, двадцять відсотків від викраденої суми буде достатньо, — трохи збліднувши від власної нахабності, видала Тетянка.
Іващенко похлинувся компотом.
— Скільки-скільки? Та ви що, з глузду з’їхали? Двадцять відсотків? Від п’ятдесяти мільйонів доларів?
Ірці перехопило подих, Богдан широко розплющив очі, а Тетянка судорожно здригнулася. Ірка подумала, що подруга теж похлинеться компотом, як Іващенко, але та тільки мовчки відставила склянку вбік.
— Ви хоч головою думаєте?! — продовжував лютувати Іващенко. — Отак із доброго дива віддати десять лимонів? А що я партнерам скажу, куди бакси поділися? Даю піввідсотка й ні цента більше!
— Якщо ми ваші гроші не знайдемо, вам і решти сорока мільйонів не бачити, — майже машинально відбивалася Тетянка. — Гаразд, Господь із вами, якщо ви такий жаднюга. Три! Три відсотки!
— Нуль сімдесят п’ять!
— Два!
— Добре! — закричав Іващенко. — Один, і все, все! П’ятсот тисяч я знайду, як компенсувати, але це моє останнє слово!
Тетянка коротко кивнула і, вирвавши з блокнота аркушик, почала писати.
— І що, ми будемо завіряти це в нотаріуса? — кисло поцікавився Іващенко, читаючи текст угоди.
— А навіщо нам нотаріус? — здивувалась Тетянка.
Швидким рухом відібравши в Богдана стрілу, вона потяглася до руки Іващенка. Бізнесмен різко скрикнув і здивовано витріщився на свій закривавлений палець. Тетянка притулила його палець до паперу.
— Подивимось, як ви насмілитесь порушити таку угоду, — сказало дівча й спробувало посміхнутись якомога зловісніше.
Схоже, її посмішка і власний кривавий відбиток на білому аркуші справили на Іващенка неабияке враження. Бізнесмен зблід.
— То що, виходить, завтра я чекаю на вас у мене в офісі? — спитав він, встаючи з-за столу.
— Чекайте-чекайте, — муркнула йому Тетянка, дмухаючи на папір, аби просушити кривавий відбиток.
Бізнесмен зблід іще дужче й майже підтюпцем рушив до хвіртки.
— Ну ні фіга собі! — видихнув Богдан, котрий похмуро мовчав під час переговорів. — Начебто така тиха, боягузлива, у школі всього боїться… А тут диви, як мужика розкрутила!
— До чого тут школа, — пирхнула Тетянка. — Це бізнес! — Вона помахала текстом угоди. — Ти хоч розумієш… Ні, ти нічого не розумієш! — Вона повернулася до Ірки: — А ти хоч розумієш, як нам пощастило?
— Не знаю. Я цього Іващенка взагалі вже випровадити хотіла, — невпевнено промимрила Ірка. — А вийшло якесь чаклунство по найму. Якось мене це все… напружує.
— Цікаво! — ображено мовила Тетянка. — А для кого я тут стараюся? Чаклунство по найму, бачте, її напружує! А що ти взагалі зі своїм чаклунством збираєшся робити? Для друзів ворожити на великі святки? Так вибач, твої друзі й самі у ворожінні непогано січуть! — На Таньчиних губах промайнула самовдоволена посмішка. — Ми ж не шахраюємо, як оці ось, з газети, ми пропонуємо справжнісінькі чари, без дурнів!
— Гроші якісь… шалені! — майже жалісно мовила Ірка. — Навіть уявити важко. Півмільйона доларів на трьох!
Тетянка зиркнула на Богдана й скорчила гримаску:
— А я ще сказала, без дурнів! Вибач, Богданчику, про тебе геть забула. Не розумію, чого ми ще й із ним маємо ділитися, по-моєму, від нього жодної користі. Ну добре вже, якщо ти так кажеш, хай буде на трьох. А якщо на трьох, то не такі це вже й шалені гроші.— Вона витягла з кишені калькулятор, швидко пробігла пальцями по клавішах. — На кожного виходить по сто шістдесят шість тисяч шістсот шістдесят шість. — Тетянка раптом спохмурніла. — Шістсот шістдесят шість? Погане число. Диявольське.
— О, я ж казав, що вона страшенна боягузка, усього боїться, навіть баксів, — гмукнув Богдан. — Можеш мені свою частку віддати. Мені добре, і в тебе щасливе число — нуль.
У відповідь Тетянка мовчки скрутила дулю.
— Ну-ну, без відьмацьких штучок, — погрожуючи, помахав мечем Богдан. Його очі відразу затяглись мрійним туманом. — Ти, Ірко, будинок заново відбудуєш, а то ця руїна незабаром на вас із бабцею впаде. Я батькові машину куплю. Подорожувати будемо.
— За кордон, — підхопила Тетянка. — І до твоєї Німеччини поїдемо, обов’язково, чуєш, Ірко? І зможемо там скільки завгодно жити, доки ти… Узагалі, скільки треба буде.
— І бабця перестане гарчати, що від мене лише шкода, — переймаючись загальним настроєм, пробелькотіла Ірка. І раптом струснула волоссям, повертаючись до тями. — Чуєте, а хто знає, як ми ці гроші збираємось заробити? Хтось уміє шукати викрадені бакси?