— Можна, — погодилася Баба Катря. — Іди. Ось сюди. — Вона прочинила двері кабінету, заштовхуючи дівулю досередини. — А камені на зубах не заводити треба, а навпаки, зчищати! Досить вам уже задкувати! — прикрикнула вона. — Хто раніше зайде, той раніше й вийде. Хортице, давай! Від уроків ухиляєшся — тут підеш у перших рядах!
Приречено тягнучи ноги, Ірка заповзла в довгий кабінет. Попід стінами вишикувалися в ряд важкі бормашини, виблискуючи сталевими деталями. Дівчинка нервово зітхнула. Навіть дивитися на них було страшно.
— Але в мене із зубами все в порядку! — продовжувала відбиватися Люда, роззираючись на всі боки так само злякано, як Ірка та ще кілька жертв, запханих у кабінет невблаганною Бабою Катрею. — Мені всі дірочки запломбували. Нормальною бормашиною, японською! Зі знеболювальним!
— А виписку з тієї лікарні ти принесла? — перекриваючи надсадне виття бормашин, з кінця зали гаркнула повна жінка, трохи схожа на Бабу Катрю.
Ірці на мить навіть здалося, що це її класуха перевдяглася в білий халат. Тим паче, що обличчя жінки до половини прикривала біла марлева пов’язка. Тільки сильно нафарбовані очі войовниче поблискували.
— Але я ж не знала, що нас сьогодні до зубного поведуть! — ледве не плачучи, пробубоніла Люда. — Нас не попередили!
— Звісно, не попередили! — погодилася лікарка. — Вас тільки попередь — усі як один розбіжитеся, а потім будете розповідати, що в приватного лікаря були!
— Але я правда… — почала Люда.
Лікарка відмахнулася.
— Добре, іди, он, до Варвари Іванівни! Варваро Іванівно, беріть дівчинку. Зубки поліковані, якщо не бреше, звісно. Роботи небагато, якраз попрактикуєтесь!
Варвара Іванівна, яка виглядала не старшою від самої Люди, почервоніла, заворушилася й, нервово кивнувши, похапцем почала перебирати інструменти на лотку. Люда із острахом попрямувала до її крісла…
— Решта, чого стоїте? Ану мерщій по кріслах! Дівчинко, чорненька, ходи сюди!
Несучи на плечі шкільний рюкзак, Ірка через увесь кабінет почалапала до крайнього крісла. Сіла. Зиркнула на жахливі інструменти й майже силою змусила себе відвести погляд. Намагаючись не слухати брязкіт сталі об емальований лоток, вона вп’ялася у фарбовану білою олійною фарбою перегородку, біля якої стояло зуболікарське крісло. Перегородка була фанерна й не діставала до стелі. Посередині красувалися одностулкові двері, випиляні прямо із самої перегородки й підвішені на петлях. За ними щось тихенько наспівував приємний чоловічий голос.
— Відкрий рота! — «козяча ніжка», зблискуючи, закопошилася в Ірчиному роті, раз у раз постукуючи, як дятел, чи подзьобуючи, між зубами.
— Непогано, непогано, — задумливо бурмотіла лікарка. — Навіть дуже добре! Напрочуд здорові зубки. — У її голосі звучав не стільки подив, скільки розчарування, вона навіть зиркнула на Ірку докірливо. — Чистиш щодня, доглядаєш?
— Чищу, — крізь вставлений у рот інструмент мукнула Ірка.
Лікарка ще більше спохмурніла.
— Уранці й увечері? — підозріло запитала вона, продовжуючи копирсатися в Ірчиному роті.— Ні-і, усе-таки іноді забуваєш чистити, але ж лікарі попереджають… — У її голосі знову вчулася радість. — От він, зубик, от він, красунчик! Дуже-дуже підозрілий зубик.
Гостре жало «козячої ніжки» вчепилось в Ірчине верхнє ікло.
— От-от розсипиться! — тріумфально заявила лікарка. — Треба видаляти!
Ірка враз уявила власний щербатий, наче в бабці, рот і єхидну посмішку Веселко.
А перевтілюватися як? Якщо ікла не буде, на острів напевне краще й не потикатися, а то потім інші перевертні дражнити будуть! Шавкою беззубою або ще гірше!
— Не треба видаляти, полікуйте, — промукала Ірка.
— Поліку-уйте, — насмішкувато простягла лікарка. — Раніше думати треба було, тепер уже пізно. Ось тут фотополімерну пломбу ставити треба, а може, і штифт. Знаєш, скільки це коштуватиме? За безкоштовно таке не роблять!
Ірка звично спохмурніла, але відразу піднеслася духом. Що це вона, адже в неї є гроші!
— Я заплачу!
— Ми поки що дітей безкоштовно обслуговуємо, держава про вас піклується. Усе, що є,— уточнила лікарка. — Добре, іди до хірурга, нехай він тебе подивиться, — змилостивилася вона. — Вадим Петрович у нас найкращий фахівець, як він скаже, так і буде. — Лікарка сунула Ірці папірець-направлення. — Я його попереджу. — Вона постукала кісточками пальців у фанерну перегородку й, підвищивши й без того гучний голос, немов дворецький у графському замку, урочисто сказала: — Вадиме Петровичу, до вас пацієнт!