— Змії повзають… Страз від Swarowski висвердлили… — Вона перестала обмацувати постраждалого зуба й палко та переконливо вигукнула: — До державної лікарні більше не піду! Хоч зі школи виганяйте!
Ірка тихо відійшла назад. Поміж битих пляшечок важко заворушилися. Тримаючись за чоло, хірург Вадим Петрович сів посеред осколків.
— Де… цей… псих?.. — запитав він хрипло.
— Утік, — повідомила Ірка й, подумавши трохи, додала: — Ви його прогнали.
— Не пам’ятаю, — чесно сказав хірург, обмацуючи голову, що аж гула. — Головне — змії! Дресирувальник, чи що, із цирку? Або з лабораторії якоїсь… Ти як, ціла?
Ірка кивнула. Фанерні двері вкотре прочинилися, змушуючи дівчинку нервово здригнутися. Досередини зазирнула роздратована фізіономія Баби Катрі:
— Ну, звісно ж! Якщо якісь неподобства — Хортиця десь неподалік, — пирхнула вона на Ірку. — Де решта? Куди розбіглися? — І, не чекаючи відповіді, класуха зникла.
— Дівчинка, між іншим, пережила стрес! — обурився хірург. — На неї напали! — крикнув він услід Бабі Катрі.— Ну й училка в тебе! — Він подивився на Ірку, і в його очах можна було прочитати бажання зробити що-небудь гарне для бідолашної, постраждалої дівчинки. Обличчя хірурга засяяло радісною посмішкою. Він придумав! — Давай, сідай швиденько, я тобі хоч зуб у порядок приведу! У мене своя заничка матеріалів є…
Ірка позадкувала:
— Може, не треба? — жалібно попросила вона. — Ви ж самі кажете, що стрес!
— Давай, давай! — Вадим Петрович майже силою посадив Ірку в крісло. — У мене американський переносний набір, чудо мініатюризації, я з ним до пацієнтів додому виїжджаю. — Він нашвидку розпакував невелику валізку, і перелякана Ірка побачила бормашину. Маленьку, але із цілком серйозними свердлами. Ірка зрозуміла, що просто так вона із цієї проклятої лікарні не вирветься.
Свердло задзижчало — не пронизливо, як машини у великій залі, а тонко, начебто джміль. Вадим Петрович схилився над Іркою. Дівчинка вкотре замружилася.
Дзижчання стихло. Повільно, начебто сомнамбула, Вадим Петрович відстебнув свердло й заходився спаковувати валізку.
— Вибач, — намагаючись не дивитися на Ірку, сказав він. — Напевно, це в мене стрес. Напевно, по голові стукнули сильніше, ніж я думав, от і ввижається усіляка дурня. Ти потім до мого приватного кабінету приходь, зроблю, як обіцяв, безкоштовно. — Ірці на коліна впав лакований прямокутничок візитки. — А зараз іди, іди! — Лікар плюхнувся на стілець, розгріб носком черевика биті пляшечки, підняв єдину вцілілу, з темного скла із синім написом «Спирт медичний». Потім тремтячою рукою хлюпнув у склянку, прямо з-під крана долив води…
Швидко засунувши в рюкзак підібрані підручники, Ірка поспішила до дверей.
— Дівчинко-дівчинко! — пролунав у неї за спиною здушений шепіт.
Ірка обернулася, зустрівшись із розширеними від страху блакитними очима хірурга.
— Дівчинко, а чому в тебе тепер такі великі зуби?
Розділ 10
Між соколами й вовками
— Нікого? — задерши голову, Ірка дивилась на Тетянку, котра сиділа на верхівці цегляного паркану особняка своїх батьків.
— Порожньо, — оглянувши від краю до краю сонну ранкову вулицю, кивнула Тетянка. — Давай залазь.
Перебираючи руками сходинки приставної драбини, Ірка швидко вилізла нагору й поштовхом ноги звалила драбину на траву.
— Треба було мітли взяти, — притискаючи до себе сумку, Тетянка майже із ненавистю зиркнула вниз, на квадратики кольорової плитки біля паркану. Зазвичай ця плитка їй подобалась… — Злетіли б.
— Ну звісно, а потім в автобус із ними пхатися? На місці купимо, — твердо сказала Ірка й, згрупувавшись, м’яко зістрибнула з паркану. Підошви кросівок стукнулися об плитку. Дівчинка підняла руки, хапаючи скинуту подругою сумку. — Стрибай!
Тетянка зайорзала сідницями по паркану й важко зітхнула. Огорожу навколо сімейного особняка батько й справді звів пристойну. Дівча знову глянуло вниз і зовсім зажурилося.
З-за рогу вулиці вигулькнув Богдан.
— Цікаво, а якщо ми розвернемось і підемо геть, вона там і залишиться? — хлопчак спинився, з інтересом дивлячись на відьмочку, котра боролася зі страхом.
Розуміючи, що противне хлопчисько так і зробить, та ще й Ірку із собою потягне, Тетянка намертво стиснула зуби й стрибнула вниз.
— Ой! — тихо, аби не почули в будинку, зойкнула вона, добряче гепнувшись сідницями об кольорову плитку. — А ви ще питаєте, чому я стрибати боюсь!