“без гасел бойових, без гучної музики,
без грімких виступів,”
коли
“на поєдинок там виходили в ночі,
ховалися під пахву короговки.”
Коли про цих борців “ніхто не знав, де й як вони лягли”; коли “ішли усі, жінки і чоловіки, і навіть діти не сиділи дома…” їй усе мариться “меч политий кров’ю”, або “зброї полиск”, вогонь, на якім “жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця”. Рука її все “стискає невидиму зброю”, а “в серці крики бойові лунають”. Вона все снить про якусь країну, де “люде… гинуть у тяжкому лютому бою”, де “панує… смерть потайна”; про легенди “закрашені у густу барву крови”, де “річ іде про жертви та кривавії події”. Свої пісні вона рівняє зі спогадами “смутними і кривавими” забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі – з “кривавим змаганням”. Як невідступна ідея вічно переслідує її образ кривавого дня народження нації, коли, от як