Тут переходимо ми до того, що виводить творчість Лесі Українки поза рамки стисло національної поезії на великий простір, де змагалися, терпіли і гинули великі розвідчики людськості, що хотіли вирвати від заздрих олімпійців іскру життя. Вже в її розумінні націоналізму властиві були нотки ірраціонального самовистачаючого sic volo, sic jubeo; апофеоза нестриманого пориву, сього вічно живого elan vital (скок, розгін, унесення, запал життя), як його зве Берґзон. З цього то власне життєвого розгону зробила собі поетка Бога, суть своєї, не тількі національної, філософії, – з цієї обскурної волі, сліпого динамізму, що не має ні імені, ні постаті, якого ми не усвідомлюємо інакше, як через те, що чуємо, як вибухав він у нас. Не дурно уявляє собі поетка цю волю в образі Сфінкса, потвори, “що стала в людях богом”, про яку складалися легенди “закрашені у густу барву крови…”